Розділ 70 Що таке дорослі діти

З часом у житті Матвія стало трохи більше спокою. Справа потроху йшла, борги були під контролем, у громадських проєктах допомагали надійні люди, щоденні турботи вже не тиснули так сильно. І ось, коли на горизонті з’явилася коротка пауза між справами, він вирішив використати цей час, аби побачити найдорожче — свою родину.

Разом із Валентиною вони вирушили на вихідні до Києва, до сина — Олександра. Столиця, як завжди, вражала ритмом, високими будівлями та натовпом людей, які кудись поспішали. Але серед усього цього галасу найважливішим був момент, коли вони побачили сина — усміхненого, енергійного, трохи схудлого, але щасливого.

Олександр зустрів їх тепло, провів до ресторану з панорамним видом на Дніпро. Вечір був приємний, насичений розмовами. Син з ентузіазмом розповідав про свою роботу, про те, як створює сайти, просуває проєкти, як це все — не просто "клацання по клавіатурі", а справжнє мистецтво, творчість. Його очі світилися пристрастю до справи, він говорив із жаром, і це не могло не тішити батьків.

Але... Матвій із Валентиною, як справжні батьки, чекали чогось іншого. Їм хотілося почути: "Мамо, тату, я закоханий... ми думаємо одружитися... можливо, скоро станете бабусею і дідусем". Та таких слів не пролунало. Коли Валентина обережно завела розмову про особисте життя, Олександр лише посміхнувся і сказав:

— Та зараз зовсім не до того... Я стільки всього хочу зробити. Родина — це потім, коли буде більше часу...

Матвій відчув легкий сум. Здавалося, вони говорять різними мовами. Батьки жили серцем, спогадами, сімейними традиціями, тоді як син — у світі ідей, дедлайнів і цифрових проєктів. Але попри це, зустріч була щирою, і серце Матвія наповнилося теплом — його син виріс, він самостійний, чесний, живе по совісті. А решта — прийде, з часом.

Повернувшись до Рівного, Матвій не зупинився. Наступним кроком була поїздка до дочки — Оксани. Це вже не Київ, а далека Німеччина, містечко Егінген, розташоване біля мальовничого Дунаю. Дорога була довгою, але очікування зустрічі робило її легкою.

Оксана зустріла їх із чоловіком Дітером — щаслива, спокійна, красива. Дім, у якому вони жили, був немов із картинки: охайний, з квітами на вікнах, з просторою терасою, де пахло кавою і свіжою випічкою. Дітер виявився дуже щирим і уважним чоловіком. Він із повагою ставився до Матвія й Валентини, організував для них екскурсії, познайомив із своєю родиною: батьками — доброзичливою Гізелою та добродушним Тімом, а також із братом і сестрою — Альбертом і Андріаною.

Усе навколо було таким спокійним і впорядкованим, що в Матвія час від часу стискалося серце — не від заздрощів, а від думки, що його дочка тут, у чужій країні, вже повністю вкорінилася. Вона говорила німецькою, жартувала, замовляла каву, вирішувала питання — легко і природно, ніби завжди тут жила.

— Вона вже німкеня, — тихо сказала Валентина одного вечора, коли вони залишились наодинці.

— Але щаслива німкеня, — відповів Матвій. — А це — головне.

І справді, щастя Оксани було видно в усьому — у погляді, в голосі, в тому, як Дітер тримав її за руку. Матвій радів за доньку. Єдине, що затьмарювало його радість — вони з Валентиною так і не дочекалися онуків. І тут теж звучало звичне: "Поки не час. Ми ще не готові".

Увечері, коли всі сиділи на терасі, пили вино і слухали, як Дунай спокійно котить свої води, Матвій замислився. Його діти стали дорослими. У кожного своє життя, свої цілі, пріоритети. Вони вже не ті малі, яких можна було обійняти, повчити, вказати, як краще. Вони самі вибирали, як жити. І це було важко — прийняти, що ти вже не головний у їхньому житті. Але це й було найбільшим доказом того, що вони виросли правильно.

Коли настав час прощатися, Матвій довго тримав Оксану в обіймах. Він не просив нічого, не вмовляв. Просто сказав:

— Ти щаслива — а для батька це найголовніше.

Подорож завершилась. Вони повертались до України — рідної, суворої, але такої знайомої. Вітер з рідних полів обіймав і втирав очі. А в серці Матвія жевріло одне важливе розуміння: дорослі діти — це не ті, хто ще щось винні батькам, а ті, за кого можна більше не хвилюватися. Бо вони — вже на своєму шляху.