Розділ 69 Беззаконня влади

Матвій не вчора з лісу вийшов. За свої роки встиг побачити і зламані долі, і понівечені справи, і системи, які працюють не на благо, а на утилізацію довіри. Він розумів: у нашій країні є не тільки закони, а й… звички влади. Неписані, але жорстко вкорінені правила виживання в системі. Особливо, якщо твоя робота — возити людей, а твоя машина — не просто транспорт, а щоденний хліб.

Цього тижня на «черзі» виявився Микола — той самий, із попереднього конфлікту на СТО. Хлопець уже виправився: поставив добротні колодки, поміняв мастила, усе перевірив — маршрутка була в ідеальному стані. І навіть більше: не порушував, не поспішав, не стояв там, де не треба. Але, як показала практика — це й не мало значення.

— Миколо, до тебе знову! — повідомили з диспетчерської. — Управління транспорту. І поліція одразу за ними. Перевірка.

Микола, хоч і занервував, але не був здивований. А Матвій — тим більше. Він саме був поруч, щось обговорював із механіками, коли почув цю новину.

— Ну що ж, — усміхнувся. — Черговий акт п’єси «Ніби праві, але завжди винні». Пішли глянемо.

Під управлінським поглядом суворого інспектора двоє чиновників заходилися міряти салон рулеткою. Один склав руки за спиною, як академік на захисті дисертації, другий пильно вдивлявся в сидіння.

— Так… у вас тут додаткове сидіння, — протягнув один з них, наче щойно викрив міжнародну змову. — Його немає в схемі затвердження. Це порушення. Плюс відстань між рядами — не по нормативу. Вузько.

— Воно ж не заважає, — спробував заперечити Микола. — Люди вміщуються, зручно сидять…

— Зручно — це не за законом, — перебив його інспектор. — Має бути по схемі. По лінієчці. І все.

Матвій лише зітхнув. За роки життя він навчився чути те, що не було сказане вголос: «Ти — просто галочка в нашому плані». А ти не в нашому плані». Тому повинні бути штрафні санкції.

І ще не встигли ті відійти, як з’явилися поліцейські. Молоді, в новій формі, серйозні, як прокурори на суді.

— Ага, техстан! — гукнув один. — Дивимось протектор!

Вони заходилися заміряти глибину шин.

— Малий протектор, — озвучив вердикт один з них. — Треба змінювати скати, тобто заміна гуми.

— Так літо ж, — спокійно відповів Микола. — Це літня гума, глибина в нормі. Ось сертифікат.

Поліцейський кинув оком на сертифікат, посмикав плечем.

— Усе одно на межі. Виписуємо попередження.

Матвій підійшов ближче, дивлячись просто в очі одному з перевіряльників.

— Ви дійсно вважаєте, що літня гума з таким протектором — це порушення? Чи просто хтось вам сказав: «пора поповнити бюджет»?

Поліцейський зніяковів, але не знітився:

— Ми діємо згідно з інструкцією.

— А я дію згідно з совістю, — відповів Матвій. — Із неї ви штрафи не витягнете.

Він не сперечався. Бо знав: безглуздо. Усі ці «перевірки» були заздалегідь визначеною формальністю. Хто б ти не був, як би не старався — все одно щось знайдуть. Бо система працює не на справедливість, а на звітність. Не на безпеку — а на «галочку».

Це як в анекдоті, який Матвій не раз розповідав знайомим:

> — Чому ти не їздиш швидко?

— Бо не хочу бути винним.

— А чому не літаєш?

— Бо якщо полетиш — станеш злочинцем. Літати не можна.

— А як їздиш?

— А ніяк — як би не=здив все одно винен.

Після чергових підписів і попереджень, після нервового зітхання Миколи та похмурих облич перевіряльників, усе завершилося як завжди: винні, хоч і без порушень, усі щось підписали, держава лишилася «з поповненням», а маршрутка — з протоколом.— Добре, хоч ще дихати не заборонили, — жартував Матвій, і хлопці на СТО сміялися. Але сміх був з тієї категорії, що не веселить, а рятує від безсилля.

Бо найстрашніше — це не штраф. А коли закон стає інструментом у руках тих, хто давно забув, для чого той закон писався. І Матвій це знав. Та все одно не здавався. Бо навіть коли весь світ грає нечесно, є

сенс бути чесним — хоча б перед собою.