Розділ 68 Якість — це безпека

На СТО «ПРОФІ» ранок завжди починався однаково: чай у пластикових стаканчиках, легкі жарти про футбол чи сусідів, запах мастила й металу, гул компресорів та дзенькіт гайкових ключів. Тут робота не чекала, і кожен день приносив нові виклики. Вадим, замісник Матвія, вже зранку встиг забрати бус клієнта на огляд, перевірити списки і кивком голови показати Петру — «берися за ходову». Колектив працював як годинник, де кожна шестерня знала свою роль.

Але рівний темп дня зламався, коли у дверях з’явився Микола — водій маршрутки, чоловік середнього віку, завжди метушливий, завжди зі своєю думкою, яку любив висловлювати гучно й не завжди вчасно.

— Та що ж це таке робиться?! — ще з порога загримів він. — Місяць тому колодки ставили, а вони вже стерлися! Ви що, з паперу їх вирізали? Я людей вожу, а не возик на базарі штовхаю!

Майстерня стихла. Хлопці переглянулися. Петро обережно відклав ключ, Вадим вийшов з-під капота старого «Буса» й витер руки ганчіркою.

— Спокійно, Миколо, — сказав він рівним голосом. — Твій бус я сам перевіряв. Колодки ставили ті, що ти сам привіз. Китайські.

— Та яка різниця?! — не вгамовувався Микола. — Ви ж ставили! Значить, відповідальність ваша! Я гроші платив — і що тепер? Знову платити?

Ситуація ставала дедалі гострішою. Хлопці вже почали переминатися з ноги на ногу — всі знали, що Микола любить галасувати. І саме в цей момент у дверях з’явився Матвій. Він завжди заїжджав на СТО двічі на день, аби подивитись, як ідуть справи, обговорити плани, просто перекинутись словом із людьми. Але цього разу він прийшов у найгарячішу хвилину.

— Що трапилось? — його голос звучав спокійно, але так, що стих навіть гул компресора.

— Та ось! — махнув рукою Микола. — Колодки поставили геть нікчемні. За місяць стерлися. Я ж пасажирів вожу, а вони мені… ганчірки замість деталей!

Матвій підійшов ближче, глянув на всіх, а тоді прямо в очі Миколі.

— Людей везеш, кажеш? І що — на тих колодках, які ти сам приніс?

Микола трохи знітився, але буркнув:

— Ну… так. Я свої привіз. Але ж ви мали знати, які ставити! Могли відмовитися.

— А ми й казали, — спокійно відповів Матвій. — Казали: бери німецькі. Такі, з якими люди по пів року катаються без нарікань. А ти наполягав на своїх — дешевших. І в журналі підпис твій, що ставимо «на твою відповідальність». Чи я помиляюсь?

Микола зам’явся. Вадим уже витягнув журнал обліку, відкрив потрібну сторінку й підсунув під ніс. Там чорним по білому: «Встановлено колодки, надані клієнтом. Відповідальність за якість — клієнта. Підпис: Микола.»

У майстерні повисла тиша. Матвій заговорив знову — тихо, але твердо:

— Ми тут не жарти робимо. Це не цвяхи в паркан забивати. У тебе в салоні — діти, старенькі, матері з немовлятами. Їхні життя — у твоїх руках. І ти на безпеці вирішив зекономити? Сто гривень? Дві?

Микола почервонів. Уже не кричав, але ще пробував огризатися:

— Та ви ж могли… могли не ставити…

— А ти міг послухати фахівця, — не підвищуючи голосу, перебив його Матвій. — Тут, на СТО, є принцип: ми за якість відповідаємо. І коли ми ставимо свої деталі — ми даємо гарантію. Але якщо хтось привозить свою «економію» — ми не відповідаємо. Бо наша репутація будується роками, а не економиться на дрібницях.

Петро обережно додав:

— Ми тобі не вороги, Миколо. Але на техніці не можна економити, тому що це не жарти. Колодка — це ж не килимок у салоні.

Вадим кивнув: 

— Якщо хочеш їздити спокійно, довіряй тим, хто цим живе.

Микола знітився остаточно. Стояв, переминаючись, і вже без запалу пробурмотів:

— Ну… добре. Ставте ваші. Ті, що треба. Я зрозумів.

Матвій усміхнувся ледь помітно.

— Оце вже діло. Але пам’ятай: економити можна на чомусь іншому. Але не на безпеці. Бо безпека — це якість. А якість — це життя.

Микола мовчки кивнув і підійшов до свого «Буса». А в майстерні знову залунали звуки інструментів, хтось пожартував про «паперові колодки», і робота пішла далі. Але кожен відчував: те, що сказав Матвій, було важливим для всіх.

Бо справжня якість — це не просто метал чи гумова колодка. Це совість. Це відповідальність. Це розуміння, що за кожним гвинтом стоїть людська доля.

І саме тому на СТО «ПРОФІ» кожен працював не тільки руками, а й серцем.