Розділ 67. Співпраця — це порядність

Коли є чесність, довіра і Божий страх — тоді будь-яка співпраця стає не лише джерелом прибутку, а й основою для взаємоповаги. Саме такою була співпраця між Миколою — господарем усього господарства, і Матвієм — його надійним партнером та керівником на місці.

Микола мешкав у Варшаві, мав там родину й свої справи, але серцем він залишався прив’язаний до рідної землі, тобто українцем. Інвестувати в господарство в Україні він вирішив не лише з огляду на бізнес, а й через бажання залишити щось добре і корисне для батьківщини. І його інтуїція не підвела.

Матвій виявився саме тією людиною, якій можна було довірити все: і майно, і людей, і саму ідею. Він не лише чесно відраховував п’ятдесят відсотків чистого прибутку, як було домовлено, а й двічі на місяць надсилав детальні звіти. Розписував до копійки витрати і прибутки, надсилав фото техніки, ремонту, навіть дрібних закупівель. Він телефонував у визначені дні й відповідав на будь-яке питання відкрито, не ухиляючись.

— Дав слово — тримай його. І перед людьми, і перед Богом, — повторював Матвій, коли хтось дивувався його порядності.

Це було не показне, а справжнє. Бо він робив це не через страх, а через совість.

СТО «ПРОФІ»

На станції технічного обслуговування «ПРОФІ» Матвій призначив замісника — Вадима, майстра з руками від Бога і серцем у колективі. Вадим не лише організовував роботу, а й працював поруч із хлопцями. Крутив гайки, міняв мастило, слухав мотори, допомагав молодим механікам набиратися досвіду.

За це його поважали. Ніхто не відчував зверхності чи дистанції. Навпаки, відчувався командний дух. Бо коли керівник не боїться забруднити руки, йому довіряють серцем.

Одного разу під час ремонту вантажівки механіки не могли розібратися з несправним паливним насосом. Вадим підійшов, закотив рукави і разом із хлопцями за кілька годин знайшов причину — дрібну тріщину у клапані. Це була дрібниця, але всі бачили: він не ховався за наказами, а ставав пліч-о-пліч.

— Керівник — це не той, хто кричить, а той, хто показує, як треба, — тихо сказав Петро-моторист. І з того дня Вадим став для них не просто начальником, а справжнім старшим братом.

Маршрут Рівне — Львів

Тим часом транспортний напрямок контролював Василь. Він відповідав за маршрут Рівне — Львів. Це була важлива лінія: сотні пасажирів щодня, десятки машин, водії, графіки, технічний контроль.

Василь був організованим і чесним. Кожен водій знав свій час виїзду, автобус був перевірений, пасажири — задоволені. Але життя завжди підкидає ситуації, де мало інструкцій — потрібне серце.

Одного разу на зупинці в селі підійшов чоловік — старенький, зі згорбленою спиною, з тремтячими руками. Видно було, що він хворий. Він просив дозволити йому проїзд безкоштовно, бо має інвалідність. Та документів при собі не мав.

Василь чемно, але твердо пояснив, що за законом третя група інвалідності не дає права на безкоштовний проїзд. Старий не здавався:

— Сину, я ледве йду… Вони кажуть — «робоча група»… Та яка робота, як я ложку тримати не можу?

У цей момент біля зупинки пригальмувала машина. Це був Матвій. Він почув останні слова, вийшов і подивився на дідуся.

— Возити, — сказав він коротко, але твердо. — Безкоштовно. Бо інвалідність — це не папірець, а стан людини. Ми не бюрократи, ми — люди.

Василь кивнув. Жодних дискусій більше не було. Вони з напарником отримали негласне правило: таких людей возити безкоштовно. Це була не подачка, а справжня людяність.

Порядність  у дрібницях

У колективі СТО також були моменти, які перевіряли на порядність. Одного разу Петро-моторист пожалівся: динамометричний ключ, яким вони користувалися, почав «брехати» — показував неточні дані. Для ремонту двигуна це було критично. Тобто затяжка головки за схемою, затяжка бугілей розподільчого вала вимагала особливої точності, якої не було.

Матвій не відмахнувся. Він особисто перевірив момент затяжки й переконався, що ключ справді дає похибку.

— Більше не купуємо дешеве, — сказав він твердо. — Там, де потрібна точність — потрібна якість.

І вже наступного дня поїхав у місто та привіз два нових німецьких ключі. Дорожчі, але надійні. Бо краще заплатити більше, ніж втратити довіру.

— Знаряддя — це продовження рук майстра. Руки треба берегти, а значить і інструмент має бути надійним, — додав він. І головне репутація.

Зростання

Так, крок за кроком, господарство зростало. І зростало не лише у прибутках, а в атмосфері порядності, у відчутті єдності, взаємної турботи й поваги. Матвій тримав усе під контролем, але не деспотично, а по-людськи.

Він знав кожного працівника по імені, розумів характер і проблеми, умів вислухати. Якщо хтось мав біду — допомагав. Якщо хтось добивався успіху — хвалив. Його слухали й довіряли, бо відчували: він один із них.

Микола ж, далеко у Варшаві, з кожним звітом переконувався: його вклад не був марним. Бо справа — не лише в грошах. А в тому, як ти працюєш, з ким і для чого.

І ця співпраця стала прикладом того, що порядність — це не слабкість. Це сила. Справжня сила, яка будує майбутнє.