Розділ 66 Як там маршрут

З Миколою вони пройшли чимало. Колись, ще юнаками, разом гризли граніт науки на механічному факультеті, сперечалися про майбутнє, ділилися мріями й думками про те, як змінять світ. Доля розвела їх, як осінній вітер розносить пожовкле листя. Один пішов у найми, інший — у бізнес. Але справжня дружба, мов вуглик під попелом — варто тільки дмухнути, і знову спалахне вогнем.

Саме так сталося, коли Микола несподівано зателефонував Матвієві.

— Я відкриваю міжміський маршрут, — сказав він тоді, — Рівне — Львів. А ще планую СТО в Рівному. Але я зараз живу в Польщі, тут у мене бізнес — мережа готелів. Керувати з-за кордону складно. Мені потрібна людина, якій я довіряю. І я згадав про тебе. Ти механік, водій, відповідальний, чесний. Хочу, щоб ти очолив усе: і маршрут, і СТО. Прибутки — навпіл. Що скажеш?

Матвій довго не думав. Йому не треба було рахувати ризики чи складати таблиці в Excel. Він просто відчув: це Божий знак.

— Я згоден, Коля. Без зайвих слів.

Так почалась нова сторінка його життя.

Першим ділом Матвій взявся за маршрут. Він не просто влився в справу — він її побудував з нуля. За гроші Миколи придбав новенький автобус прямо із заводу — "Еталон". Машина блищала сонцем на вулицях, як символ нових можливостей. Двигун працював м’яко, ходова — ідеально, салон — чистота і комфорт. Люди з Рівного до Львова й назад їхали тепер не просто зручніше, а з відчуттям поваги до себе.

Він особисто обрав двох водіїв — Василя та Максима. Обидва перевірені, без шкідливих звичок, дисципліновані, з досвідом і серйозним ставленням до роботи. Їздили вони по черзі: три дні один, три — інший. Ночівля у Львові, графік — стабільний, пасажири — задоволені. Після першого місяця маршрут почав приносити прибуток, стабільний і чистий.

Матвій уклав договір з автовокзалом у Львові, домовився з місцевим автопідприємством, щоб автобус ставили на ніч під охорону. Подбав і про водіїв: винайняв для них окрему квартиру у Львові — скромну, однокімнатну, але затишну. Кожну дрібницю прорахував — від розкладу рейсів до запасних ключів.

Та найцікавіше — навіть львівські кримінальні «авторитети» маршрут не чіпали. А все тому, що Матвій був не з простих. Його добре знали і в Рівному, і у Львові — не як бандита, а як справжнього бійця. Майстер спорту з боксу, переможець відкритого Кубка Львова 1998 року, він мав за плечима сотні спарингів. І серед так званих «авторитетів» було чимало тих, кому довелося стояти з ним у рингу. Хтось відчув на собі його фірмовий удар, хтось запам’ятав його спокійний, але твердий погляд.

Часто запрошували до «справ», обіцяли гроші, вплив. Але він завжди відповідав однаково:

— Це не мій шлях. Я в Бога вірю.

І хоч до криміналу він не належав, та знав, як говорити. Його поважали. А це в таких колах важить більше, ніж гроші. І коли постало питання про маршрут і безпеку в іншій області, Матвій не вагався — зателефонував знайомим у Рівному, ті — у Львов. Кілька розмов, кілька спогадів про спаринги — і питання знято. Його маршрут — під захистом, недоторканий.

Більше того, навіть місцеві кримінальні групи з часом почали ставитися з повагою не тільки до нього, а й до його справи. Бо він діяв по совісті, нікого не ображав, ні з ким не змагався за територію. Просто возив людей із міста в місто і робив це якісно.

Минуло два місяці — і все працювало, як швейцарський годинник. СТО вже розвивалося, працівники навчені, клієнти задоволені. А маршрут Рівне — Львів став відомим серед пасажирів своєю надійністю. Люди обирали саме цей автобус, бо знали: водій — професіонал, графік — чіткий, автобус — комфортний, а ціна — справедлива.

Матвій щоранку заходив у диспетчерську, перевіряв розклад, спілкувався з водіями, переглядав камери з автопарку, читав відгуки пасажирів. Увечері молився — за день, за людей, за те, щоб і завтра все було добре.

Він знав, що не сам. Бог поруч. Саме Він відкрив цю можливість. А Матвій лише прийняв її — з вдячністю і гідністю. 

І маршрут працював.

Як добре збудований міст — він поєднував міста, долі й надії.

Матвій і вдома не втрачав пильності. Його дружина Валентина — його опора. Їм по п’ятдесят п’ять, і він її не просто кохає — поважає, слухає, радиться. Вона — берегиня дому, тиха сила, яка тримає тепло, спокій і любов.

Діти — вже дорослі. Син Олександр, тридцять п’ять років, талановитий айтішник, працює з міжнародними проєктами, живе у Києві, допомагає, коли потрібно, але самостійний і незалежний. Донька Оксана, тридцять, вийшла заміж за німця Дітера — інженера з великого завода. Вона — популярна блогерша, мільйони підписників, але скромна, з тим самим добрим серцем, що й у батька. Часто дзвонить, ділиться новинами, приїжджає з чоловіком у гості. Дітер — чемний, ввічливий, на диво органічно вписався в українську родину. Та більш всього дочка вписалась в німецьку родину.

Матвій не хизується. Його діти — це його гордість. Але він знає, що все, що має, — від Бога. І не раз казав:

— Все, що в мене є — це благословення. Я лиш роблю свою частину: і головне для Бога твої добрі наміри, а тоді вже Бог тобі дасть все інше.

Так він і живе: чесно, з молитвою, у праці. Не герой фільмів, не святий — але людина. І саме це — найважливіше.