Розділ 64 Початок завжди важкий.

Немає нічого важчого за початок. Особливо, коли ти не просто приходиш на готове, а піднімаєш усе з нуля. Саме це випало на долю Матвія. СТО «ПРОФІ» лише називалося гучно, а насправді поки що мало більше викликів, ніж можливостей.

Вже в перший день стало зрозуміло: без належного оснащення говорити про «професіоналізм» — смішно. Не було елементарного — балії для зливу масла, нормальної діжки для утилізації відпрацьованої рідини, навіть банального комплекту ключів на всі розміри. Не кажучи вже про динамометричні ключі чи гідравлічні стійки для зняття коробки передач. Те, що мало працювати, лежало пилом покрите або геть не підходило до сучасних машин.

Добре, що Микола вчасно залишив Матвієві картку з необмеженим лімітом — «бери, що треба, але з головою». І Матвій почав з голови — а саме з головки блоку циліндрів, яку не було чим затягнути. Купив динамометричний ключ, потім — ще один, запасний. Закупив усі необхідні мастила, рідини, нові домкрати, бочки, інструменти. Їздив сам по місту, обирав, порівнював, торгувався, вантажив, вивантажував. Увечері його руки боліли так, що не міг тримати телефон.

Але проблеми були не тільки з інструментами. Люди... Це був окремий фронт. Хтось нахвалював себе на співбесіді, а на практиці не міг навіть правильно зняти колесо з ABS-системою. Один казав, що «працював головним мотористом», а розводив руками, коли бачив дизель від Renault. Таких доводилось звільняти швидко й без сентиментів.

— Нам не двірники потрібні, — бурмотів Матвій сам до себе, коли черговий «профі» не міг знайти, де знаходиться масляний фільтр, — а руки, серце й мозок...

Йому потрібні були справжні майстри: мотористи, автоелектрики, слюсарі. Ті, що не просто працюють, а «відчувають» машину. Ті, що не дивляться на годинник, а на результат.

Спершу було важко всім. Але найважче — самому Матвієві. Бо всі питання йшли до нього. І не лише питання, а й претензії. Один просить новий набір головок, інший — професійний сканер, третій — нову форму, бо стара мала дірку на лікті. І кожен дивився з очікуванням: що скаже начальник?

Та Матвій не тікав. Він не був «шефом у білому халаті». Якщо треба було — ставав у яму, якщо просили — давав руку допомоги. І це поволі змінювало атмосферу.

Одного разу до нього підійшов Петро, моторист, уже немолодий, але з гонором:

— У мене тільки один комплект ключів. Без другого я нормально не можу працювати.

Матвій не відповів одразу. Просто зняв куртку, підійшов до авто, узяв головку на 17, вороток — і за п’ять хвилин докрутив супорт, який не вдавався Петрові.

— Бачиш? — сказав спокійно. — Справа не лише в інструменті.

Іншого разу Вадим, новий електрик, поскаржився:

— Немає ударної викрутки, не можу відкрутити гвинт на стартері.

— Дай сюди, — коротко кинув Матвій. Взяв викрутку з отвором, вставив туди металевий прут, одним різким ударом відкрутив гвинт. Глянув на Вадима:

— Знаєш, у чому сила? В голові. Не завжди в руках.

І таких моментів було десятки. Вони й створили авторитет. Не крик, не погрози, не накази. А робота, приклад, дія. У майстерні почали шепотіти: «Цей начальник не боїться роботи». І ця повага була не «службовою», а справжньою, заробленою потом і втомою.

Так із днів напруги почали виростати дні стабільності. Люди залишались, звикали. Команда почала складатися. Кожен знаходив своє місце — і залишався, якщо був гідним. А хто прийшов лише «підзаробити» або думав «проскочити», того Матвій ввічливо, але рішуче проводжав за ворота.

Через два місяці СТО «ПРОФІ» почало жити. Люди приїжджали за порадою, ремонтом, діагностикою. Залишались задоволеними — і повертались. Вже почали звучати фрази:

— Їдь до ПРОФІ, там не дурять.

— Там хлопці толкові.

— Там є один — Матвій. Розуміється. І совість має.

Із хаосу починалося майбутнє. Бо фундаментом була чесність, знання, і та праця, яка починається раніше за всіх — і закінчується пізніше за всіх. І яка робить з майстра — справжнього господаря.