Розділ 63: Дуже крутий поворот в житті Матвія

Коли Матвій приїхав до Рівного, земля під ногами здалась йому не просто знайомою — рідною до болю. Кожен крок, кожен подих повертав його у дитинство. Залізничний вокзал із тією самою старою табличкою над входом, запах перону — суміш гарячого металу й кави з кіосків, гамір людей, що поспішали у свої справи. Він підняв голову — і відчув: ось воно, місто, яке ніколи його не забувало, навіть коли він сам довгі роки жив далеко від нього.

Коли вийшов за ворота вокзалу, повітря Рівного вдарило в груди якоюсь особливою свіжістю. Воно пахло весною, мокрим асфальтом і яблуневим цвітом, який розквітнув у дворах. «Ти вдома», — немов говорило йому місто.

Біля будинку вже чекали рідні. Самі основні це дружина і діти, швагро і його дружина, також і приїхав Микола з Польщі і він зараз не розмовляв про справи. Він радів зустрічі з давнім другом.

Дружина стояла трохи осторонь. Вона не бігла до нього з обіймами, але в її погляді було щось набагато більше, ніж слова. Надія. Очікування. Наче вона мовчки питала: «Невже тепер усе зміниться? Невже ти знову будеш із нами?».

Діти підбігли несміливо. В-они вже виросли за ті роки, коли бачили тата тільки на вихідних чи під час коротких приїздів. Молодша донька, ніби трохи соромилачь, але старший син раптом обійняв його за шию так міцно, що Матвій відчув: от воно, справжнє повернення.

Наступного дня він знову зустрівся з Миколою. Той прилетів із Варшави спеціально, аби запустити справу. Вони разом поїхали на околицю міста, де стояв старий ангар. Колись там був склад, тепер же приміщення чекало на нове життя.

— Дивись, — Микола махнув рукою. — Це буде твоя база. СТО, гаражі, офіс. Звідси підуть автобуси на Львів. Дві машини я вже купив, третю докупимо. Але головне — ти. Людей добереш сам. Усе на твоїх руках. Я довіряю тобі повністю.

Матвій стояв у тому ангарі, вдихав запах старого бетону й мастила й відчував: це більше, ніж робота. Це шанс. Шанс почати новий розділ життя — і зробити його не тільки для себе, а й для інших.

Перше, що змінив Матвій, це місце де повинно знаходитись СТО. Він через знайомих вибив ділянку землі, майже в центрі міста. Це була овочева база, яка збанкрутувала. Ця ділянка була в три рази дорожчя, але Матвій наполіг на своєму. Розташування СТО пізніше окупиться в кілька разів, казав Матвій.

Перші тижні стали справжнім випробуванням. Папери, дозволи, безкінечні черги в кабінетах чиновників, перевірки, огляди, закупівля інструментів. А ще — підбір людей. Матвій знав: команда вирішує все.

Одного дня він стояв у черзі за автозапчастинами й познайомився з чоловіком років шістдесяти. Той розповів, що усе життя працював мотористом, але його звільнили після «оптимізації».

— Робота є? — запитав він просто.

— Є, — відповів Матвій. — Але вона нелегка. Потрібні не тільки руки, а й совість.

Старший чоловік усміхнувся.

— Совість я ніколи не втрачав. А руки... ще служать.

Так у нього з’явився перший майстер. Потім прийшли інші — колишні водії, автомеханіки, навіть молоді хлопці без досвіду, які просто просили шанс. Матвій давав шанс кожному, бо пам’ятав, як колись Микола дав його йому.

Маршрут «Рівне — Львів» запрацював через місяць. Спершу було важко: конкуренти намагалися «тиснути», перевірки сипалися одна за одною, чиновники чекали «подарунків». Але Матвій стояв на своєму: порядок, чесність і відповідальність. І люди це відчували. Пасажири почали обирати їхній транспорт — бо машини були чисті, водії ввічливі, а розкладу дотримувалися до хвилини.

СТО теж ожило. Люди швидко зрозуміли: сюди можна приїхати без страху, що тебе обдурять. Майстри працювали з душею, ремонтували так, як робили б для себе. Репутація росла.

Одного вечора, коли все вже стихло, Матвій ішов додому пішки. Місто поволі занурювалося в сутінки. Ліхтарі відбивалися у калюжах, нічне повітря пахло мокрою землею й кавою з маленьких кав’ярень. Він ішов і думав: «Як швидко все змінюється». Ще місяць тому — втомлений охоронник у Києві, який щодня рахував копійки. А тепер — керівник маршруту, господар справи, батько, чоловік, який повернувся додому.

Та найголовніше — він знову був людиною, яка потрібна своїм рідним. Він бачив повагу в очах дружини, гордість у поглядах дітей. І це було варте всіх труднощів.

Його шлях тільки починався. І Матвій відчував: цей шлях веде не лише до фінансової стабільності. Це був справжній поворот долі. Поворот, на якому він знайшов себе. Бо для чого, зрештою, людині робота чи гроші, якщо немає того, заради кого і чого вона живе?

А тепер у нього було все: сім’я, друзі, справа, яка мала сенс. І головне — впевненість, що кожен новий день буде не даремним. Бо саме для цього Бог іноді й робить у житті людини круті повороти — щоб вона зрозуміла: справжнє щастя не вдалині, а вдома.