Розділ 62. Дуже крутий поворот в житті Матвія

Життя, як і довга дорога, рідко буває прямою. Іноді вона раптово звертає вбік, веде крізь нові міста й долини, відкриваючи горизонти, яких людина не чекала, але в глибині душі завжди прагнула. Саме так сталося і з Матвієм.

Він жив у Києві вже п’ять років. П’ять років — строк, який перетворює тимчасове пристановище на другий дім. За цей час він вивчив столицю до дрібниць: знав, у котрій кав’ярні найдешевша, але найсмачніша кава; на якій станції метро найчастіше губляться туристи; де можна пройти скороченим шляхом від гуртожитків до автобусного парку. Він навіть звик до метушні, що спершу здавалася хаотичною, а згодом — майже мелодією.

Та попри все це, десь у серці завжди жевріла туга за домом. Київ давав заробіток, нових друзів, досвід, але забирав інше — родину, тепло рідних вулиць, можливість бачити, як дорослішають діти сестри, як старіють батьки. І ось ця прихована туга раптом вибухнула навесні, коли доля постукала в двері.

Одного ясного ранку, коли над Дніпром піднімався туман, а повітря пахло розквітлою акацією, Матвій почув звук вхідного дзвінка. На екрані засвітилася знайома з юності усмішка — Микола, його однокурсник із механічного факультету. У студентські роки вони ділили останню копійку на обід, разом готували курсові, мріяли відкрити власний бізнес, але життя розвело їх у різні боки.

— Матвію, слухай уважно, — голос друга був упевненим, як колись на парах, коли він сперечався з викладачами. — Я починаю нову справу. Відкриваю міжміський маршрут: Рівне — Львів. А ще планую запустити СТО в Рівному. Але є проблема: я весь час у Польщі, бо там розкрутив готельний бізнес. Керувати дистанційно не вийде. Мені потрібна людина, якій довіряю. І я згадав про тебе. Ти механік від Бога, працював водієм, знаєш транспорт і людей. Хочу, щоб ти очолив обидва проєкти. Прибутки — навпіл. Подумай.

Матвій не міг повірити. Слова друга вдарили в саме серце. У голові миттєво промайнуло: повернення додому, власна справа, стабільність, а головне — можливість бути поруч із тими, хто йому найдорожчий. Йому навіть здалося, що Бог почув його тихі молитви, які він не раз вимовляв, дивлячись на зоряне київське небо.

— Я згоден, Коля, — тихо, але твердо сказав він. — Це знак.

Наступного дня він пішов до директорки бази, Наталії Олексіївни. Її кабінет завжди здавався йому місцем рішень: суворі штори, масивний стіл, стопки документів. Вона підняла на нього очі й одразу зрозуміла: щось змінилося.

— Сідайте, Матвію, — сказала вона.

Він розповів усе чесно, не приховуючи радості й хвилювання. Коли закінчив, у кабінеті запанувала тиша. Наталія Олексіївна дивилася у вікно, ніби намагалася зібрати докупи свої емоції.

— Ти був одним із найкращих, — сказала вона нарешті. — Я завжди могла покластися на тебе. Але тримати силоміць — це не по-людськи. Я бажаю тобі тільки успіху. І щоб життя усміхалося частіше, ніж ти сам собі дозволяєш.

Найважче було попрощатися з Василем. Вони стали майже братами: разом охороняли базу, серед ночі, святкували дні народження й навіть сварилися так, що навколо лунало, але за день мирилися. Це людина до якої можна було повернутись спиною.

— Не віриться, що їдеш, — сказав Василь, коли вони востаннє пили каву біля автомата. — Ти ж тут частина нашої сім’ї.

— Я ніколи не забуду тебе, брате, — відповів Матвій. — І якщо буде треба — приїду серед ночі.

День від’їзду видався світлим, але важким. Вечірній Київ гудів, як завжди: трамваї дзенькали, машини сигналили, люди поспішали. А він стояв із валізою біля автовокзалу й відчував, що прощається не просто з містом, а з цілою епохою свого життя.

Коли автобус рушив, він довго дивився у вікно. Хмарочоси віддалялися, вогні блідли, і нарешті дорога вела його туди, де чекали нові горизонти.

У Рівному все здавалося іншим. Повітря пахло дитинством, у рідних вулиць було своє обличчя — просте, але щире. Тут не було шаленої гонитви столиці, але було те, чого бракувало там: близькість, справжність, рідність.

Попереду чекала робота: новий маршрут, водії, які дивитимуться на нього як на керівника; майбутня СТО, яку треба збудувати й запустити. Але в душі не було страху. Була впевненість, що це не кінець, а початок. І цей початок був сповнений надії, тепла й любові.

Матвій дивився на захід сонця над Рівним і відчував: життя зробило різкий, але дуже правильний поворот.