Розділ 58 — Василь і його домашній тил

Матвій давно помітив: найскладніші технології, найдорожчі системи й найсучасніші алгоритми нічого не варті, якщо в їх серці немає тих, хто працює не за наказом, а за покликом. Метал може іржавіти, програми — давати збої, але людське серце, якщо воно справжнє, тримає систему на рівні навіть тоді, коли все інше підводить.

І якщо був хтось, хто втілював цю істину у всьому, що робив, то це був Василь.

Він не кидав гучних фраз, не намагався виділитися чи виставити себе героєм. Не шукав поваги — просто працював так, щоб потім не було соромно дивитися в очі своїм дітям. Зовні — простий чоловік, із трохи втомленим, але відкритим обличчям. Усередині — твердий, як граніт, але теплий, як піч у батьківській хаті.

Василь був багатодітним батьком — шість дітей, рівно порівну: троє дівчат і троє хлопців. І жодної скарги на життя, жодного бурчання чи озлобленості. Лише спокійна гідність і лагідна усмішка, яка не зникала навіть у найважчі зміни. Його дружина, Мирослава, була такою ж — ніжною та витривалою. У ній поєднувалася м’якість квітки й сила морської скелі, що витримує будь-який шторм.

Одного суботнього дня, коли на базі було відносне затишшя, родина приїхала в гості на годину — просто побачити тата. Матвій стояв на подвір’ї, коли їхній старенький мікроавтобус під’їхав до воріт. Дверцята відчинилися, і зсередини, наче з гнізда, висипали діти.

Хлопці — як малі вихори — відразу почали носитися навколо, роздивляючись усе, що було на території. Дівчатка, обережніші, відразу обступили батька, наче маленькі сонечка, притискаючись до нього й не відпускаючи рук. Усі різні за характером, але з однією спільною рисою — ті самі очі, що світилися любов’ю і довірою.

Василь пригортав їх по черзі, ніби боявся, що пропустить чийсь обійм. Робив це неквапом, уважно, з тією щирістю, яку мають лише ті, хто знає: наступна зустріч не обов’язково буде завтра.

Матвій залишався трохи осторонь, не хотів порушувати цей тихий сімейний ритуал. Він дивився, як Василь сів на дерев’яний ящик біля складу, посадив на коліна найменшу донечку, а двоє старших синів, уже майже підлітки, сперлися йому на плечі. Мирослава стояла трохи збоку, тримаючи в руках тканинну сумку, і посміхалася так, як посміхаються жінки, котрі пройшли крізь вогонь і воду, але зберегли світло в очах.

— Ну що, тату, покажи нам, де ти тут охороняєш! — вигукнув середній син.

Василь підвівся й повів дітей уздовж периметру.

— Ось тут ми з Матвієм ставили датчик, — показав він, нахилившись. — А ось там — світло загоряється, якщо хтось наближається. Але нічого руками не чіпати, бо інакше буде… “сюрприз”.

Дівчата перезирнулися, а хлопці, навпаки, зацікавилися ще більше. Василь підморгнув і підвів їх далі.

Сміх дітей розливався по подвір’ю, наче дзвінка весняна вода, оживлюючи навіть суворі бетонні стіни. І в ту мить Матвій відчув, як щось тепле, майже забуте, прокинулося всередині. Він знову згадав, заради чого варто тримати оборону, витримувати нічні тривоги та нескінченні чергування.

Поки діти смакували бутерброди й пили чай із термоса, що принесла Мирослава, Василь підійшов до Матвія. Говорив тихо, щоб не заважати сімейній метушні:

— Знаєш, брате… коли важко, я думаю про них. І мені легше. Я вночі перевіряю камери не тому, що мушу, а тому, що хочу. Бо кожна нічна тривога — це ще один крок до того, щоб вони спали спокійно. І твої, і мої, і всі, кого ми захищаємо.

Матвій не відповів одразу. Лише міцно потис йому руку, намагаючись передати без слів те, що відчував.

У ту хвилину він побачив перед собою не просто колегу, а воїна світла — батька, який стоїть між своїми дітьми й небезпекою. Людину, для якої вдячність не в аплодисментах чи нагородах, а вдома — у голосі, який кличе “тату”, у дитячих руках, що тягнуться до нього.

Коли мікроавтобус виїхав за ворота, а подвір’я знову занурилося в робочу тишу, у повітрі ще довго відчувався запах домашніх пиріжків і лунав у пам’яті дзвінкий дитячий сміх.

Матвій сів на лавку біля входу, дивився вдалечінь і відчував, як серце б’ється інакше — тепліше, глибше, впевненіше. Бо тепер він знав напевно: усе, що вони з Василем будують, варте того, щоб стояти до кінця.