Розділ 47. Заздрість має свою причину

Василь ніколи не був людиною конфліктною. На базі його знали як тихого, врівноваженого і доброзичливого працівника, який ніколи не шукав проблем, але завжди допомагав іншим. Він був з тих, хто вміє працювати мовчки, без зайвих слів і пихатості. Та навіть у найспокійнішого серця іноді з’являється камінь, який важко нести. І це заздрість.

Одного дня, у розмові, що відбулася між хлопцями з охорони іншої бази, він випадково почув, що його напарник — Матвій — отримує зарплату, яка майже втричі перевищує його власну. Спершу це вразило його не як образа, а як щось, що неможливо збагнути. Як так? Вони працюють пліч-о-пліч, чергують разом, ділять той самий чай уночі на посту, а різниця — колосальна.

Але з подивом, як це часто буває, прийшло інше відчуття. Воно не вибухнуло одразу, а підкралося, мов тінь, тихо й непомітно. Це була заздрість — не зла, але неприємна, така, що заважає спати і змушує крутити в голові одне й те саме: «Чому?»

Василь довго не наважувався підняти цю тему. Він не хотів виглядати дріб’язковим, та й поважав Матвія. Але почуття невідомості і несправедливості точило його, як вода камінь. Зрештою він вирішив — треба спитати. Не заради сварки, а заради правди.

Коли вони залишилися вдвох, Василь набрався сміливості:

— Матвію, скажи, будь ласка, чому така різниця між нашими зарплатами? Я не претендую ні на що, просто хочу зрозуміти.

Матвій подивився прямо йому в очі. Він бачив, що у погляді Василя немає підступу, лише щирість і, можливо, трішки розгубленості. І це йому сподобалося. У глибині душі він цінував таких людей.

— Добре, поговоримо пізніше, — коротко відповів він.

І дотримав слова.

---

У неділю, коли на базі було тихо, а вечірнє сонце лягало на стіни золотистим світлом, Матвій зайшов до кімнати, де чергував Василь. У руках у нього був термос з гарячим чаєм і дві металеві кружки.

— Маєш хвилинку? — спитав він, ставлячи термос на стіл. — Я обіцяв відповісти на твоє запитання.

Василь кивнув. Матвій налив обом чаю, вдихнув аромат і почав:

— Знаєш, Василю, я ціную, що ти спитав без претензій. Це рідкість. Більшість людей або мовчать, накопичуючи образу, або вибухають звинуваченнями. А ти прийшов з повагою. І я хочу відповісти тобі чесно.

Він відпив ковток, глянув у вікно і продовжив:

— Так, моя зарплата більша. І не тому, що я кращий за тебе. Просто моя робота тут включає ще одну частину — приховану. Частину цих грошей я щомісяця відправляю своїй дружині й дітям. Вони живуть у місті, скромно, і я хочу, щоб їм нічого не бракувало. Це мій обов’язок, і я не збираюся на ньому економити.

Василь слухав уважно. Це було зрозуміло — родина завжди на першому місці.

— Але, — продовжив Матвій, — значна частина грошей іде сюди, на базу. І це не пафосні слова. Ось глянь.

Він підвівся, підійшов до шафи і дістав невеликий пульт.

— Це від охоронного дроту, який я купив за свої кошти. Тисяча метрів. Я змонтував його вздовж усієї колючої стрічки навколо периметра. І саме він спрацював тієї ночі, коли один з наших «своїх» вирішив зробити диверсію.

— Це той випадок, коли спрацювала сигналізація? — уточнив Василь.

— Так. Він перерізав колючку, не знаючи, що разом з нею і цей дріт. Сигнал пішов, і ми його зловили за кілька хвилин. Якби не дріт — він би виніс усе, що тиждень тягав у свою схованку.

Василь ледь помітно посміхнувся — він пам’ятав той випадок, але не знав, що це заслуга Матвія.

— Зараз хочу зробити ще одну справу, — додав той. — Вирити канаву вздовж стіни, закласти туди дріт. Це допоможе ловити тих, хто спробує копати підкоп. Замовлю екскаватор, але знову — тихо, без зайвого розголосу. І так, знову за свої гроші.

Василь трохи здивувався:

— То виходить, ти сам вкладаєш у все це?

— Так. І не чекаю подяки. Просто знаю, що це потрібно. Але є одне прохання: залиш цю інформацію між нами. Не хочу робити з цього показуху. І ще… — він зробив паузу, — я поговорю з Наталією Олексіївною про твою зарплату. Ти заслуговуєш більшого. Я це скажу особисто.

Василь відчув, як у ньому щось змінюється. Те неприємне відчуття, яке останні дні давило на серце, почало танути. Бо заздрість не витримує щирості. Вона тікає від правди.

Він потиснув руку Матвієві і сказав просто:

— Дякую. Я все зрозумів. І тепер ще більше поважаю тебе.

---

Того вечора Василь довго думав про цю розмову. Він зрозумів, що заздрість — це не завжди зло. Часто вона просто сигнал, що ми чогось не знаємо. Але варто докопатися до правди — і вона зникає, залишаючи місце повазі.

А повага — то вже зовсім інша історія.