Розділ 44. Полювання

У вихідний Матвій не відпочивав. Він ішов на справжнє полювання — не зі зброєю в руках, а з холодним розумом, витримкою й технологічним оснащенням. Його цікавила не дичина в лісі, а тінь серед бетонних стін і металевих дверей. Ціль була невидима, але залишала сліди. І цього разу він мав намір злочинців знайти.

Місто спало. Порожні вулиці, рідкісний гуркіт нічного автобуса, далеке виття собаки. Годинник показував опівніч. Саме в таку пору, коли більшість людей бачать сни, Матвій, обережно і тихо, ніби тінь, зайшов на територію бази, де працювала Надія.

Освітлення тут було мінімальним. Лампочки над брамою тьмяно жовтіли, ледве відганяючи темряву. Охоронець, напарник Надії, як і очікував, відсиджувався ніч у своїй теплій будці, байдуже гортаючи стрічки телефонів. На таку байдужість Матвій і розраховував — вона була його прикриттям.

Він діяв швидко і впевнено, як досвідчений мисливець, що знає повадки своєї здобичі. Дістав з рюкзака чотири мініатюрні камери, оснащені чутливими сенсорами руху й інфрачервоним підсвічуванням. Кожну встановив у вибраних заздалегідь точках: біля складів, під великим навісом, поблизу підкопу в огорожі та поруч із бічним входом до складських приміщень.

Він розміщував їх так, щоб навіть найнеуважніший кадр давав ключові деталі: напрямок руху, руки, обличчя, спосіб відкривання замка. Кожна камера мала свою задачу: бачити, фіксувати й мовчки чекати.

Микола Іванович, господар бази, жив у маленькому будинку всередині території. Він навіть не вийшов подивитися, чим займається Матвій. І це було добре. Матвій і так відкинув його зі списку підозрюваних: надто самовпевнений, надто публічний, надто прямолінійний у своїх діях. До того ж, якби він був замішаний — уся справа виглядала б зовсім інакше.

Для моніторингу Матвій обрав стратегічно вигідне місце — джип Миколи Івановича, що стояв неподалік складів. Машина була достатньо висока, щоб крізь вікна бачити частину території, і водночас непримітна для сторонніх. Усередині він зручно вмостився, під’єднав смартфон по Bluetooth до камер і налаштував вібросигнал у разі руху.

В=ікна джипа швидко вкрилися легкою пеленою запотівіння від нічного холоду. Матвій сидів нерухомо, слухаючи тишу, час від часу переводячи погляд на екран. Його тіло залишалося розслабленим, але всередині все було натягнуто, як струна. Кожна хвилина здавалась довгою, як година.

Перша ніч видалася порожньою. Жодного сигналу. Жодного руху. Тиша, що ніби насміхалася. І водночас — тривожний знак: злочинець або відчув небезпеку, або просто чекав кращого моменту.

О п’ятій ранку, коли небо на сході почало світлішати, він так само тихо зняв камери, склав обладнання в рюкзак і покинув територію. Повернувшись, швидко привів себе до ладу й заступив на свою зміну, змінивши Василя. Робочий день минув звичайно, хоча думки Матвія весь час поверталися до нічної порожнечі.

Але вже наступної ночі він повернувся. Не змінював ні розташування камер, ні свого мобільного «штабу». Джип, камери, вібросигнал. Тільки цього разу він був ще уважніший.

Третя година ночі.

Раптово — вібрація смартфона.

Серце почало битись частіше. Він прокинувся миттєво, без жодного зайвого руху. На екрані — нечітка, але достатньо виразна постать чоловіка, що нишпорив біля складу.

Чоловік нахилився до замка, дістав щось із кишені. Рухи впевнені, без метушні. Це був не новачок.

Матвій відчинив дверцята джипа так тихо, що навіть найближчий охоронець нічого б не почув. Крок за кроком, ховаючись у тіні, він наближався. Серце билося швидше, але дихання залишалося рівним.

Він підійшов майже впритул, коли фігура вже вставила ключ у замок.

— Що ви тут робите о третій ночі? — голос прозвучав спокійно, але в ньому було щось, що змусило злодія здригнутися.

Той різко обернувся, і в темряві його очі блиснули люттю й страхом. Не сказавши ані слова, він рвонув у темряву.

Матвій навіть не кинувся навздогін. У цьому не було потреби. Його обличчя, дії, ключі, місце підкопу — все вже знято камерами.

Ще до світанку Матвій зняв обладнання й передав записи Миколі Івановичу. Той переглянув матеріали двічі, мовчки. Лише раз промовив:

— Це наш вантажник... І я тепер розумію, чому на складах недостача.

Надія залишилася на посаді.

Матвій не шукав вдячності й не чекав похвали. Він просто виконав свою роботу — свою, ту, яку вважав справою честі. Це було полювання. І здобич упала без жодного пострілу.