Розділ 43 Фах вимагає дії

Після тривалого періоду спокою, коли життя Матвія плинуло розмірено й тихо, нарешті настала мить, коли його знання, досвід і особливий дар знову стали необхідними. Це була не звичайна ситуація — вона вимагала не лише уважності, а й сміливості, людяності та рішучості.

До нього прийшла Надія.

Це була та сама Надія, з якою колись він працював напарником на охороні. Вона завжди була відважною, рішучою, але іноді занадто імпульсивною. Саме імпульсивність і надмірна темпираментність примусили її завести коханця. Наступні події і побиття Матвія, колись привели її до звільнення зі скандалом. Тоді, коли той негідник, підбурений Матвієм дружину якого він образив, навіть не знаючи її взагалі, побив Матвія просто на очах колег. Було боляче не стільки фізично, скільки морально — бо саме від Надії Матвій чекав бодай слова підтримки, а почув лише мовчання. Та навіть після цього, коли її вигнали з роботи, Матвій допоміг — знайшов для неї інше місце на сусідній промисловій базі. Він не тримав зла. Просто діяв по совісті.

І ось тепер вона стояла перед ним — зі сльозами на очах, змучена, розгублена.

— Матвію... — її голос тремтів, — мені знову загрожує звільнення...

Виявилось, що директор бази, Микола Іванович, хоч і поважна людина, був під сильним тиском від підприємців, які орендували склади. За останні два місяці на території сталося дві крадіжки — зникли дорогі будівельні інструменти, а також партія запчастин з вантажного складу. Підозра впала на охорону. І хоча Надія наполягала на своїй невинності, вона стала головною підозрюваною — або як мінімум "некомпетентною".

— Якщо вони мене звільнять знову — я не зможу влаштуватися більше ніде... Мені ж треба якось жити... — прошепотіла вона, витираючи сльози рукавом.

Матвій не роздумував довго.

— Я допоможу, — сказав він твердо.

Наступного ранку, здавши зміну напарнику Василю, Матвій вирушив до Миколи Івановича. Він увійшов до офісу впевнено, як людина, яка знає, що робить. Там, за широким дерев’яним столом, сидів сивий, суворий чоловік років шістдесяти.

— Що ж, — сказав Микола Іванович, уважно вислухавши, — якщо ти такий впевнений, можемо укласти джентльменську угоду: якщо знайдеш справжніх крадіїв і зможеш це довести — отримуєш десять тисяч гривень і я знімаю всі претензії з Надії. Але якщо ні — я більше не хочу нічого чути ні про тебе, ні про неї. Згода?

Матвій лише кивнув. І вони потисли руки в знак заключення договору.

У нього був план.

Задовго до цього він, передчуваючи, що знання — не єдине, чим варто володіти охоронцеві, придбав чотири надсучасні мікровідеокамери з чутливими датчиками руху. Вони реагували на будь-який рух у радіусі п’ятнадцяти метрів. Особливість камер полягала в тому, що сигнал одразу йшов на смартфон Матвія — через Bluetooth, на відстані до 150 метрів. Навіть вібрація надходила безшумно — наче попередження: "Злочин поруч".

Того ж вечора Матвій попросив дозволу пройти територією бази й ретельно оглянув усі найуразливіші місця — склади, бічні входи, навіси та сектори, куди охоронці заглядають рідко. 

 Він ішов неквапом, мов звичайний відвідувач, але насправді з кожним кроком фіксував у пам’яті план розміщення об'єктів, розміри двору, особливості маршруту обходу охоронника. Його досвід вчив: кожна дрібниця — важлива, бо саме у дрібницях ховається злочинець.

Микола Іванович ішов поруч, мовчазно киваючи, коли Матвій ставив уточнювальні запитання: де найчастіше фіксували підозрілу активність, у який час відбувалися попередні крадіжки, чи було щось спільне в обставинах інцидентів. Видно було, що директор не надто вірив в успіх, але йому імпонувала рішучість Матвія. А ще — перспектива уникнути клопотів із поліцією й підприємцями.

Оглядини тривали майже годину. Матвій поводився спокійно, впевнено, ніби все йшло за заздалегідь розробленим планом. Насправді ж план почав формуватись у його голові саме під час цієї прогулянки. Йому потрібно було не просто дізнатися, де є слабкі місця — він мав обрати точки, де його обладнання працюватиме найефективніше й найнепомітніше.

Коли вони повернулися до офісу, вже стемніло. Підписання договору відбулося без зайвих слів. Микола Іванович власноруч написав короткий текст, у якому зобов'язувався виплатити Матвію десять тисяч гривень у разі успішного виявлення крадія, за умови, що зафіксовані докази будуть достатніми для подання до поліції. Окремим пунктом зазначалося, що у такому випадку Надія залишається на посаді й жодних претензій до неї з боку адміністрації бути не може.

Матвій уважно перечитав папірець, вніс кілька формулювань чіткіше, щоб не було двозначностей, і лише тоді підписав. Він діяв як професіонал, але всередині все ще пульсувала напруга — не через ризики, а через важливість справи. Йшлося не просто про виявлення злочину. Йшлося про захист людської гідності, про шанс для Надії почати з чистого аркуша. Попри стару образу, він вирішив діяти — як фахівець і як людина.

Потиснувши руки, вони розійшлися. Матвій не став розповідати, як саме діятиме — і Микола Іванович не питав. Мовчазна домовленість давала простір для дій. Повернувшись додому, Матвій ще раз перевірив обладнання, яке мав намір використати. Камери, акумулятори, магнітні кріплення, налаштування в додатку на телефоні — все було готово. Він діяв тихо й обережно, знаючи, що найкраща операція — та, про яку ніхто нічого не знає до моменту викриття.

Попереду була ніч, яка все вирішить. Але це вже історія наступного розділу.