Розділ 41. Матвій стає фахівцем

Матвій із самого початку розумів: безпека — це не просто формальність, не пункт у посадовій інструкції, який можна і відмітити, щоб спокійно дочекатися кінця зміни. Це — основа довіри, порядок і стабільність, на яких тримається будь-яка робота охоронника і взагалі підприємство. А особливо на його новій посаді начальника охорони і охоронника в одній особі, де територія бази була велика, а люди — різні, з різними характерами, намірами й історіями. І директор Наталія Олексіївна в цьому дуже прислухалася до думки Матвій. Вона з новим призначенням і підвищила йому зарплату в два рази.

За обов’язком він мав стежити за всім — вдень і вночі, але його сумління не дозволяло перетворювати чергування на формальність: зробити обхід, поставити галочку в журналі, потім сховатися в теплій кімнатці до ранку. Він бачив і розумів, що від його уважності залежить не лише цілісність майна, а й спокій людей, які тут працюють і живуть.

Директорка бази, Наталія Олексіївна, вже зробила чимало для безпеки. Високий бетонний паркан з гострими металевими пластинами зверху відлякував більшість непроханих гостей. Здавалося б, система працює, але Матвій бачив слабкі місця: тіньові кути, сліпі зони, ділянки, де шум від дороги чи міського життя, міг заглушити кроки сторонньої людини.

Він часто запитував себе, коли всі вже спали, а нічна тиша накривала базу, мов темне покривало:

— Як зробити охорону ефективнішою, не привертаючи зайвої уваги і не витрачаючи великі гроші?

І одного разу в голову прийшла проста, але по-своєму геніальна ідея. Він узяв звичайну мотузку, старе металеве відро і натягнув конструкцію так, щоб найменший рух по периметру розтяжки викликав гучне «бам!». Цей примітивний сигнал тривоги спрацював уже першої ж ночі. Двоє хлопців намагалися перелізти через паркан із боку занедбаних складів, та глухий дзвін відра так їх налякав, що вони, навіть не озирнувшись, чкурнули геть. Матвій тоді ледве стримав усмішку: іноді старі методи ефективніші за найдорожчі технології. Але проблема в тому, що вони мали змогу проникнути на територію бази і це були дірки в системі безпеки бази.

Але він не зупинився на цьому. Придумав іще кілька схожих «сюрпризів» для зловмисників: дрібні металеві пластини, які видавали різкий звук при наступі, і навіть дзвіночки, замасковані в кущах. Це були не просто забавки — кожна дрібниця збільшувала шанси помітити чужинця, до того, як він наробить шкоди.

Його винахідливість не залишилася непоміченою. Наталія Олексіївна, спостерігаючи за його роботою, зважилася на невелике, але важливе оновлення: на п’яти найвіддаленіших секторах встановили камери спостереження з датчиками руху. Для когось це був дрібний крок, але для Матвія — сигнал довіри, тим більше що це він постійно наполягав на цьому. Вперше він так чітко відчув: його бачать, цінують і вважають необхідною частиною цієї справи.

Коли техніки під’єднали камери, він попросив залишитися й подивитися, як усе працює. А потім і самотужки розібрався, як налаштувати обладнання, під’єднати до комутатора, протестувати передавач. Він навіть встановив Bluetooth-зв’язок із власним телефоном, щоб бачити зображення з камер, перебуваючи за сто п’ятдесят метрів від центрального пункту.

Йому почало подобатися вивчати нові технології. Ще кілька тижнів тому він не знав різниці між інфрачервоним сенсором і датчиком руху, а тепер уже радив, які моделі краще працюють на відкритих просторах і не реагують на кожен подув вітру.

Вечорами, коли змінювався черговий, він залишався ще на годинку, щоб у тиші й без поспіху зібрати схему або спаяти дроти. Кімната охорони поступово перетворювалася на маленьку майстерню: тут були викрутки, плоскогубці, котушки кабелю, старі плати від камер і сигналізацій.

— Хто б міг подумати, що це мені так піде, — усміхався він, гортаючи в телефоні технічні форуми й підручники.

З часом колеги почали звертатися до нього за порадою. Один попросив допомогти налаштувати камеру у власному гаражі, інший — порадити недорогий датчик для підсобки. Матвій допомагав усім, безкорисливо і без пихи. Для нього це було не просто роботою, а частиною покликання.

Він розумів: у нього немає диплома інженера з безпеки, але є щось більше — бажання вчитися, віра в те, що можна робити краще, і підтримка людей, які довіряють. А ще — впевненість, що все це не просто випадковість. Бог давав йому сили, терпіння і правильні думки в потрібний момент.

І поки інші спали, Матвій будував свою маленьку, але важливу реальність — де безпека була не формальністю, а результатом розуму, відповідальності та щирого бажання зробити світ навколо хоч трохи кращим.