Розділ 39. Надія завела собі коханця

Матвій давно вже звик до того, що робота охоронця — це не лише спокійні чергування та перевірка документів. За роки кочового заробітчанського життя він бачив різних людей і потрапляв у найрізноманітніші обставини. Але те, що почало відбуватись останнім часом, вибивало його з рівноваги більше, ніж будь-яка інша робоча історія.

Його напарниця Надія була жінкою із невеликого села неподалік Києва. На перший погляд — спокійна, трохи втомлена від життя, але приємна у спілкуванні. Вона працювала вахтовим методом: добу чергує, добу відпочиває. Це було дуже важко для жінки.  Там, у селі, залишались її чоловік і двоє дітей. Вечорами, коли вони сиділи на посту за чаєм, Надія часто розповідала про важке сільське життя, про те, як доводиться працювати на городі, доглядати худобу. Тому вона мусила їхати в Київ, щоб заробити копійку. Бо в селі взагалі заробітків нема. Тому вона головна заробітчанка в родині.

Спочатку Матвій ставився до неї з повагою. Він бачив у ній жінку, яка жертвує власним комфортом і спокоєм заради родини. «Не кожен чоловік витримав би таку напругу, а вона — тримається», — думав він.

Але одного дня все змінилось. Надія з’явилась на роботі не сама. З нею був Віктор — високий, кремезний чоловік із короткою стрижкою та впевненим, навіть трохи зухвалим поглядом. Виявилось, він військовий, який перебував у короткочасній відпустці. Надія представила його як «друга», але вже з перших хвилин було зрозуміло, що між ними не просто дружба.

І замість того, щоб знайти йому окреме місце для проживання, Віктор почав жити прямо з ними — у тій самій кімнаті, де Матвій і Надія відпочивали після чергування. У кімнаті було два ліжка, розташовані по різні боки від вікна, і маленький столик, завалений чашками та пачками чаю. Тепер це місце стало тісним не лише фізично, а й морально, завдяки Віктору.

Віктор поводився так, ніби тут він головний. Міг голосно розмовляти по телефону, не зважаючи, що Матвій спить після нічного чергування. Часто демонстративно обіймав Надію, коли той був у кімнаті. Це не було прямим викликом, але натяк був очевидний: «Ти тут зайвий».

Спершу Матвій намагався не реагувати. Він розумів, що будь-яке слово може вилитися у скандал, а на роботі скандали — останнє, що потрібно. Проте напруження зростало. Кожна зміна перетворювалась на випробування: чи вдасться сьогодні уникнути конфлікту?

Коли терпець майже урвався, він пішов до директорки, Наталії Олексіївни, сподіваючись на підтримку.

— Наталіє Олексіївно, ну це ж ненормально, що стороння людина живе в охоронній кімнаті. Я маю право на відпочинок після зміни.

Вона тяжко зітхнула і, трохи відвернувши погляд, відповіла:

— Матвію, ти ж розумієш, Віктор — військовий. Він захищає нашу країну. Якщо я вижену його, завтра скажуть, що я проти захисників. Мені цього скандалу не треба.

Матвій побачив, що від цієї розмови нічого не зміниться. Тож змирився, принаймні зовні. Але всередині все кипіло.

Крапля переповнила чашу одного вечора. Вони всі троє сиділи на кухні, вечеряли. Розмова текла мляво, поки Віктор раптом, з нахабною посмішкою, кинув:

— А твоя жінка, мабуть, відправила тебе сюди, щоб сама не нудьгувати. Може, й зараз із кимось крутить.

Слова влучили, як лезо. На кілька секунд Матвій просто застиг, відчуваючи, як у ньому піднімається хвиля гніву. Потім повільно підвівся, подивився Віктору просто в очі й, стискаючи щелепу, сказав:

— За такі слова відповідають.

Вони вийшли за територію бази, де їх не могли побачити колеги. Матвій, який у молодості займався боксом і мав звання майстра спорту, діяв чітко: два швидких, точних удари в щелепу й підребер’я — і Віктор опинився на землі. Але він виявився не з лякливих. Підхопився, кинувся вперед, схопив Матвія за куртку, і почалась боротьба.

Матвій відчув, що цього разу не в ринзі — тут немає правил. Віктор мав значну перевагу в боротьбі. Він притиснув Матвія до землі, завдав кілька сильних ударів у голову та груди. Від кожного удару у вухах дзвеніло, перед очима темніло. Лише коли Віктор відпустив і відійшов, Матвій зміг глибоко вдихнути.

Він лежав, задихаючись від болю, відчуваючи, як у роті збирається металевий присмак крові. Віктор, не озираючись, пішов у бік бази, наче нічого особливого не сталося.

Цього разу навіть Наталія Олексіївна зрозуміла: далі так бути не може. Вона викликала Віктора до себе й коротко сказала:

— Забирай речі. І щоб я тебе тут більше не бачила.

Офіційно — «за порушення трудової дисципліни». Неофіційно — щоб уникнути поліції та зайвого розголосу.

Матвій узяв лікарняний і поїхав додому, в Рівне. Там, серед рідних стін, він лікував синці, прикладав холод до зламаного ребра та намагався зібрати думки докупи.

Біль був не лише фізичним. Найгірше, що його вразило — це приниження. Приниження від людини, яка навіть не знала його сім’ї, але дозволила собі зачепити найдорожче. «Війна таких, як він, не виховує. Вона лише оголює те, що було всередині. Якщо був жорстокий — станеш ще жорстокішим. Якщо хворий на душу — війна дасть тобі інструмент це проявити», — думав він.

І все ж Матвій не впав духом. Він знав: правда й повага до себе важливіші за тимчасові труднощі. А ті, хто чинить зло, рано чи пізно отримають по заслугах — так влаштований світ.