Розділ 38 Матвій знекоджує спробу крадіжки

Нічне чергування завжди здавалося Матвієві особливим часом. У тиші, коли всі сплять, а навколо панує напівтемрява й насторожена тиша, він почував себе відповідальним не просто за об’єкт, а ніби за цілий світ. Але це гучні слова, а справу треба робити кожен день. Тому саме вночі виявляється справжня вартість уважності, дисципліни та сумління, саме охоронника.

Цієї ночі він, як завжди, не лінувався. Раз на годину обходив територією, намагаючись помітити все до дрібниць. Ліхтар у руці впевнено освітив кожен куток, знайомий з кожном каменем й кущем на подвір’ї. Проте щось у цій тиші сьогодні було не так. Незрозуміле внутрішнє відчуття тривоги змусило його звернути увагу на огорожу, яку зазвичай не оглядав так пильно.

На одній з ділянок паркану він раптом побачив, що відсутній один проліт спеціальної захисної стрічки з голками та гострими металевими пластинами. Її зняли не випадково — надто обережно, із залишеними затертими слідами. Матвій одразу зрозумів: це підготовка до проникнення. Не чекаючи ні хвилини, він по мобільному подзвонив Наталії Олексіївні, директорці об'єкта.

— Наталіє Олексіївно, — тихо, але чітко сказав він у трубку. — У нас, імовірно, готується крадіжка. Зняли одну з захисних стрічок на північному боці. Раджу діяти швидко.

Наталія Олексіївна не вагалась. Вона давно знала, що якщо Матвій щось каже — це не марна тривога. Вже за пів години на об’єкті була засідка: троє поліціантів, що розмістилися у кущах поблизу потенційного місця проникнення.

Матвій спостерігав із темряви, не рухаючись і не дихаючи голосно. Спостереження було подвійне: з надворі поліція, з середини Матвій. Час тягнувся повільно, але близько другої години ночі з-за паркану почулося шурхотіння. Двоє чоловіків, одягнені в темне, обережно перелізли через огорожу саме в тому місці, де було знято стрічку. Вони діяли впевнено, ніби вже не раз це робили. Один із них тримав у руці відмичку, інший — сумку з інструментами.

Та цього разу їх чекала несподіванка.

Поліціанти миттєво вискочили з укриття, оточивши порушників. Ті спробували втекти, але не встигли — їх скрутили на місці. Під час затримання один з крадіїв намагався чинити опір, та йому заламали руки, й обидва були посаджені в службову машину. Після короткого допиту з'ясувалося, що їх цікавила дорога апаратура з офісних приміщень підприємців, які орендували кабінети в будівлі. Вони все розповіли: і про підготовку, і про попередню розвідку, і навіть про те, що мали наводчиків, яких вони легко здали.

Матвія викликали вранці до офісу. Наталія Олексіївна зустріла його тепло, навіть щиро усміхнулася — так, як рідко дозволяла собі в офіційній атмосфері.

— Молодець, Матвію. Твої дії були чіткі й професійні. Завдяки тобі ми зберегли майно десятків людей. Я вже підписала наказ — отримаєш премію, тисячу гривень. Нарешті я маю охорону, яка мене задовільняє зауважила вона.

Матвій подякував, але гроші для нього були не головним, бо він розумів, що працює на перспективу. Йому було важливо, що його зусилля визнали й що він справдив довіру до нього. Ще важливішим для нього було те, як на нього подивилася директорка. В її очах з’явився глибокий погляд з повагою і довірою. Це було для Матвія найціннішою нагородою, тому що тисяча гривень це дрібниця в порівнянні з цим. Також він розумів, що охорона на цьому об'єкті важка і невдячна і щоб виправити ситуацію, ще багато треба зробити. Але він цього не казав, а тільки планував на майбутнє, як необхідність.

Та не всім подобався такий успіх Матвія. Його напарниця Надія, яка не раз дозволяла собі нехтувати своїми службовими обов’язками, зустріла цю історію з іронією. Вона поширювала чутки, що мовляв, усе це випадковість, і не варто з цього робити Матвія героєм. І на це Матвій спочатку навіть не звертав увагу, скромно так само вважаючи, що йому повезло.

Матвій не реагував. Він знав: правда на його боці. Життя саме розставить усе по своїх місцях.

Ця нічна історія стала ще одним доказом того, що навіть у буденній час, часто у непомітній роботі, є місце для справжнього героїзму. Там, де інші байдуже пройшли б повз, Матвій побачив загрозу — і запобіг злочину. Не заради слави чи премії, а тому що вірив: якщо кожен сумлінно виконуватиме свою роботу, світ стане хоча б трохи безпечнішим і справедливішим. Це тому, що він не прагнув героїзму, він прагнув кращого життя, але розумів, що цього можна досягти тільки, якщо робити добро іншим а не тільки собі. Але це все було тільки початком і дуже багато треба було зробити, щоб безпека на об'єкті була дійсною.