Розділ 37 З негараздів починаються зміни на краще

Але, як відомо, усе добре має властивість колись закінчуватись. І яким би міцним не здавалося те, що ти маєш, воно іноді розчиняється в один момент, немов туман під ранковим сонцем. Не оминула ця істина і Матвія.

Будівництво, на якому він працював разом із напарником Вадимом, добігало кінця. Ще кілька днів тому вони жартували під час перерви, ділилися планами на зиму, а сьогодні вже отримали коротке:

— Роботи більше нема. Дякуємо за співпрацю.

Без зайвих слів вони зібрали свої нехитрі речі та перебралися на тимчасове житло — стару базу неподалік станції метро Лісова. Тут був холодний бетонний коридор, в якому відлунювали кроки, стара дерев’яна шафа зі зламаними дверцятами та кілька матраців, що давно втратили форму. Спали вони, загорнувшись у все, що було під руками — ковдри, куртки, навіть старі робочі комбінезони.

Вечеряли скромно: іноді купували хліб, ковбасу, пачку дешевої вермішелі. Коли щастило, хтось із колег приносив домашню консервацію чи теплий борщ у банці. І хоч вони не голодували, тиждень такого життя здався Матвію цілим місяцем — настільки він був втомлений невизначеністю.

Та попри все, віра в краще не покидала його. Він мав внутрішню впевненість, що цей період — не кінець, а лише черговий перехід.

Невдовзі з’явився шанс. Вадиму, його напарнику, запропонували роботу на ринку з підвищеною зарплатою. Гарний графік, тепле місце, перспектива підзаробити. Матвію ж дісталася пропозиція зовсім іншого характеру: робота на околиці Києва, зарплата вдвічі менша, умови проживання — сумнівні, і жодних гарантій.

Він усе зрозумів одразу. Знову спрацював старий принцип — «свої» й «чужі». Вадим був киянином, своїм хлопцем для тих, хто давав роботу. А Матвій — «з Рівного», людина з іншого кола, чужак, якого можна використати, а потім легко відпустити.

І хоч у душі з’явився гіркий присмак, він не став ображатися чи влаштовувати сварок. Досвід навчив його — ображатися марно, це лише забирає сили. Замість цього він просто зробив свій тихий, але рішучий крок: пішов до кіоску і купив першу ліпшу київську газету з оголошеннями про роботу.

Можливо, саме тут була Божа рука. Бо гортаючи сторінки, його погляд натрапив на невелике, але чітке повідомлення: «Потрібен охоронець на торгівельну базу. Зарплата висока. Проживання на місці».

Умова виявилася вигідною: зарплата — втричі більша за ту, що йому пропонували раніше, харчування, щоправда, не входило, але можливість ночувати біля місця роботи компенсувала цей недолік. Тобто помешкання надавали безкоштовно.

Торгівельна база була великим, гамірним місцем. Півтора десятка підприємців орендували тут склади, і кожен займався своєю справою: хтось продавав фрукти, хтось — меблі, інші торгували будматеріалами. Машини приїжджали й від’їжджали, люди квапилися зі списками закупів, і все це створювало відчуття постійного руху.

Матвієві дісталася посада охоронця. Напарницею була жінка на ім’я Надія — спокійна, доброзичлива, але стримана у розмовах. Їхнім безпосереднім керівником була Наталія Олексіївна — сувора, але справедлива, з тих, хто не терпить лінощів, але й ніколи не залишає працівника без підтримки. Але Матвій відразу зрозумів, чому тут не тримається охорона і постійно звільняються не дивлячись на велику зарплату. Тут був сквозний прохід де заманеться і ніде, нічого не налаштовано в плані безпеки. Всім, все було байдуже і тільки директор Наталія Олексіївна, щось намагалась робити в цьому напрямку. Але її зусилля розбивались о байдужість всіх інших.

Обов’язки були чіткими: пропускати транспорт тільки за документами, робити нічні обходи території, перевіряти замки на складах, стежити, щоб усе було під контролем.

Графік роботи виявився зручним — доба через добу. Це давало час не лише на відпочинок, а й на можливість щось підзаробити у вільний день. І Матвій відчув: нарешті життя починає ставати на своє місце.

Взимку Наталія Олексіївна запропонувала йому ще один підробіток: топити два котли й рубати дрова. Платили за це 75% від основної зарплати, і хоч робота була не важка, вона вимагала відповідальності, треба було постійно тримати температуру в системі. Матвій справлявся з нею легко, адже ще з дитинства звик до фізичної праці.

Це дало йому можливість уперше за довгий час дозволити собі маленьку розкіш — купити новенький мобільний телефон Samsung Note 2. На той час це була справжня мрія. Коли він тримав його в руках, то відчував тиху гордість: він заробив на нього чесною працею.

Та головне — він не забував про своїх. Щомісяця 70% заробленого він пересилав дружині Валентині. Тепер вона й діти мали все необхідне: теплий одяг, продукти, шкільне приладдя. Це давало Матвієві внутрішній спокій і відчуття виконаного обов’язку.

І хоч з боку все виглядало просто — звичайна робота, звичайні обов’язки — та саме в цій простоті ховалося щось надзвичайне. «Надзвичайне — в звичайному житті», — часто думав він.

Після труднощів, безробіття, ночівель у холоді та несправедливості, він знову стояв на ногах.

Життя почало налагоджуватися. І хоч попереду могли бути нові випробування, Матвій уже не боявся. Він знав: навіть через негаразди Бог веде до кращого.