Розділ 35. Матвій вже охоронник в Києві

Настав момент, коли потрібно було ухвалювати рішення — що робити далі, як жити. Бо їсти хотілося щодня, а гроші самі в кишеню не падали. Матвій зрозумів, що час не просто шукати будь-яку роботу, а намагатися знайти щось більш-менш гідне, зі стабільною оплатою, щоб хоч трохи відчувати себе впевнено в завтрашньому дні. Тому, що хвороба паркінсона ніде не ділася і тому Матвій тримався на таблетках, два рази в день, щоб лівий бік тіла не трусився. Та він з гумором зауважував, що могло бути і гірше.

У Рівному йому порадили звернутися до агенції, яка займалася працевлаштуванням у Києві. І так він потрапив на роботу охоронником на ринку, що розташовувався недалеко від зупинки метро Лісова. Це був своєрідний вахтовий метод: Матвій жив прямо на об’єкті, охороняв, спав, їв і знову виходив на зміну. Все було налагоджено — день робиш, день відпочиваєш. Харчування забезпечувалося, умови були більш-менш прийнятні. Та й зарплата виявилася приємною несподіванкою — удвічі вищою, ніж на схожих роботах у рідному місті.

Однак усе було не так просто. Підприємство, яке обслуговувало об'єкти охорони, мало напіввійськову дисципліну. І хоча з першого погляду панував порядок, зсередини було видно, як нерівномірно розподілялися обов'язки та ставлення до людей. Хтось мав “особливий статус” лише тому, що був місцевим з Києва або мав знайомства у керівництві. Таким давали спокійніші об’єкти, кращі умови, а головне — до них ставилися з повагою, якої часто бракувало іншим. Матвія це дратувало, іноді навіть стискалися кулаки від несправедливості. Але він знав — це не його поле бою. Його справа — виконувати свою роботу чесно і мовчки.

Так непомітно минуло чотири роки праці. За цей час його перекидали з одного об’єкта на інший. Найкраще згадував свою першу роботу на ринку. Вона хоч і не була легкою фізично, але мала чітку структуру. Патрулювання між рядами вдень і вночі, перевірки території, контроль за порядком. Іноді проводили навчання, приймали умовні “екзамени”, але загалом — все стабільно і зрозуміло.

Та стабільність не вічна. Влітку, вже знайомого і з досвідом Матвія, направили на новий об’єкт — охороняти поле кукурудзи на околиці Києва. Здавалося б, що може бути простіше? Але нова робота мала свою специфіку. Жили вони з напарником Вадимом в невеликому вагончику. Їжу привозили раз на день — гарячу, ситну, без розкоші, але пристойну. Зарплата була трохи меншою, ніж на Лісовій, але все одно в рази краща, ніж вдома. До того ж — годували безкоштовно, що теж було вагомим бонусом.

Охороняти кукурудзу виявилось не так вже й просто. Місцеві мешканці, що жили неподалік, час від часу намагалися пробратися на поле і набрати качанів для своєї худоби. Матвій часто бачив у сутінках тіні, що ховалися між рядами, чув, як ламається стебло, коли хтось поспіхом рве початки. Одного разу йому вдалося зловити «злодія» — чоловіка середніх років, що непомітно набирав кукурудзу в мішок. Матвій не вдавався до грубощів — підійшов спокійно, але рішуче, дізнався, де той мешкає, і доповів господарю поля. Той, задоволений, що поле не залишилося без нагляду, винагородив Матвія — додав до зарплати сто гривень. Для когось це небагато, але на ті часи — приємна несподіванка і, головне, визнання його праці. Також була і заздрість з боку Вадима, що гикнулось Матвію пізніше.

Обходи довкола поля стали для Матвія чимось на кшталт ритуалу. Щоб зберегти урожай, треба було постійно ходити колами, слідкувати, прислухатися, помічати дрібниці. І хоч робота була неважкою фізично, вона вимагала уважності, терпіння та дисципліни.

Так минали дні. Вагончик став другим домом, напарник — товариш, з яким можна було і мовчки сидіти вечорами, дивлячись на захід сонця, і перекинутися словом-другим, коли душа просила живого спілкування.

Матвій розумів: життя продовжується, і навіть у таких, здавалося б, звичайних, а часом і непримітних обставинах, він здобував досвід, витримку, силу. І головне — внутрішній мир. Бо знав: свою справу яку робив чесно.