Розділ 34: Що таке негаразди і як вони впливають на життя

В житті Матвія настав період, який пізніше він назве «чорна смуга». Спершу він навіть не надавав цьому великого значення, думаючи, що все — лише наслідок втоми. Роки праці за кермом зробили своє: безсонні ночі, постійна напруга, холодні ранки на зупинках, нескінченні кілометри дороги. Він був упевнений, що то просто організм дає збій, бо вже не той, що колись.

Коли він змінив міжміський маршрут Рівне–Львів на міський, різниця в роботі відчувалася кожного дня. Міський рух вимагав постійної уваги: пішоходи, що вискакують зненацька, затори, безкінечні світлофори. Там, де на трасі ти маєш кілька хвилин, аби оцінити ситуацію, у місті все вирішується за секунди. І саме цих секунд йому почало бракувати.

Спершу — дрібниці. Він міг забути, де залишив телефон, або забаритися на світлофорі, пропустивши момент, коли загоряється зелене. Рухи ставали повільнішими, а реакція — млявішою.

Одного разу на маршруті трапилася ситуація, яка його по-справжньому налякала. З-за припаркованої машини прямо під колеса вискочила дитина з м’ячем. Матвій різко натиснув на гальма. Пасажири попадали на сидіння і в прохід, хтось вигукнув:

— Та що ж ви так, водію?!

Дитина відбулася легким переляком — бампер лише торкнувся її спини. Але одна пасажирка вдарила руку об поручень і, хоч травма була несерйозною, почала обурюватися:

— Це ж треба! Я ще до лікаря піду!

Матвій зітхнув і тихо відповів:

— Не треба нікуди йти… ось вам сто гривень, купите мазь. І давайте забудемо про цей випадок.

Жінка гроші взяла, але в душі Матвія залишився неприємний осад.

Через кілька тижнів стався інший інцидент: виїжджаючи із зупинки, він не розрахував відстань і зачепив інший автобус. Подряпина, кілька вм’ятин — здавалося б, дрібниця, але ремонт влетів у копієчку.

Ці випадки не були катастрофічними, але вони точили його, як вода камінь. З кожним днем він усе чіткіше відчував: щось із ним відбувається не так. Руки іноді починали тремтіти без причини, а під час розрахунку з пасажирами дрібні купюри випадали з пальців.

Коли він нарешті звернувся до лікаря, почув те, чого боявся найбільше:

— Це початкова стадія хвороби Паркінсона.

Слова лікаря прозвучали як вирок. Він вийшов із кабінету, сів на лавку біля поліклініки й довго дивився в землю. Наче все життя вмить розділилося на «до» і «після».

Робота, яка ще недавно давала йому сенс і дохід, почала забирати більше, ніж приносила. Постійні ремонти, виплати за дрібні аварії, нерви… Матвій зрозумів: пора зупинитися, поки не стало гірше.

Цей період був болісним. Але саме в ньому він почав інакше дивитися на слово «негаразди». Вони перестали бути для нього просто труднощами. Він побачив у них сигнали, попередження, ті самі «дзвоники», які, якщо їх вчасно почути, можуть вберегти від катастрофи.

Разом із цим прийшли й спогади. Старі, болючі, ті, що роками сиділи десь глибоко, а тепер виринули на поверхню.

Він часто згадував сварку з батьком Валентини. Тоді, на хвилі образи, він сказав йому кілька різких слів і навіть зробив те, про що потім шкодував. У відповідь почув:

— Я тобі цього ніколи не пробачу.

Через тиждень батько помер. Примирення не відбулося. Ця провина жила в ньому постійно, мов камінь у серці.

Пригадувалася і батьківська хата Валентини. Як він, керуючись прагматизмом і бажанням отримати вигоду, продав її, не замислюючись про те, що для дружини це була пам’ять, частинка дитинства. Сьогодні вони туляться в двокімнатній квартирі, а той спокій, який міг би бути у власному домі, назавжди втрачено.

Ще одна рана — його байдужість у моменти, коли Валентина потребувала підтримки. Він, виснажений роботою, іноді сприймав її терпіння як належне. Вона мовчала, але в її очах він бачив втому, яку колись ігнорував.

І, звичайно, п’янки. Ті часи, коли він, не знаючи міри, повертався додому під ранок або взагалі ночував у чужих квартирах. Скільки сліз і тривоги це принесло Валентині, скільки ночей діти засинали без батьківського «на добраніч».

Тепер усе це поверталося. Якби можна було повернути час назад — він би вчинив інакше. Але минуле не змінити. Можна лише прийняти й винести уроки.

— Бог покарав мене, — думав Матвій, сидячи ввечері на кухні з чашкою чаю.

Але разом із цим у ньому було і розуміння: це не кара заради знищення. Це очищення. Як вогонь, що випалює все зайве, залишаючи тільки те, що справді має цінність.

У цьому болі народжувалося нове — усвідомлення, каяття і тихе, але тверде відчуття, що Бог не залишає навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Бо там, де є щире розкаяння, завжди знаходиться місце для Його милості.