Розділ 32. Завершення львівського маршруту

Матвій з самого початку відчував: добром це не закінчиться. Досвід і життєве чуття підказували йому, що будь-яка справа, яка стартує занадто гладко, зазвичай має гострий, навіть болючий фінал. І хоч Петро Максимович зумів на якийсь час залагодити ситуацію з викраденим бусом, повернув його і створив ілюзію, ніби все налагодилось, — під килимом залишалося занадто багато невирішеного.

Повернення машини стало для Петра не стільки перемогою, скільки ударом по самолюбству. Йому довелося викласти дві тисячі доларів — і це ще була "пільгова" сума, враховуючи початкові вимоги львівських. Офіційно — за викуп. Неофіційно — щоб зняти напругу й не втратити маршрут остаточно. Київ теж тонко натякнув: "Не перегинай. Ти хоч і наш, але не можеш ігнорувати місцевих. Це не Рівне. І тим більше — не просто папірець із підписом".

Петро цей натяк сприйняв, але не змінився. Лють у ньому кипіла. І лютував він не на львівських, не на київських, і навіть не на себе, а на Матвія. Бо зручно було зробити крайнім того, хто ближче, хто щодня на маршруті, хто не має таких високих "дахів" і не може відповісти дзеркально.

— Якби ти не залишив буса біля квартири, нічого б не сталося, — кинув він одного разу, наче рубанув ножем.

— А якби ти домовився ще на початку, ніхто б і не чіпав, — тихо відповів Матвій.

— Не повчай мене, — різко відрізав Петро, і в розмові запала глуха тиша.

Минув місяць. Львівські працювали спокійно, інцидент із бусом наче забувся. Але в повітрі все одно висів запах незавершеності. І от одного дня, без будь-яких попереджень, без обговорень, Петро продав маршрут.

Він знайшов місцевих підприємців, домовився на прийнятній для себе ціні, повернув собі вкладене і навіть заробив зверху — тисячу доларів чистого прибутку. Подавав це, як завжди, у вигляді "розумного бізнес-ходу". Мовляв, так менше нервів, а прибутки можна вкладати у щось стабільніше.

Про Матвія — ані слова.

Жодної подяки, жодного "вибач", навіть натяку на пояснення. Просто викреслив його з планів, наче той був тимчасовим підмінним водієм, а не людиною, яка з нуля запускала маршрут, прокладала контакти, тягнула зміни від п’ятої ранку до ночі, розгрібала конфлікти і приймала удари, що мали б летіти в шефа.

Спершу Матвій відмовлявся вірити. Він думав, що це якась пауза, тимчасове рішення. Але з кожним днем ставало ясніше: ні, все остаточно. Жодного повернення.

Це вдарило по ньому не лише матеріально, а й морально. Не те щоб він не розумів, що в бізнесі люди часто керуються гаманцем, а не дружбою. Але Петро був не просто партнером. Колись вони разом тренувалися, билися в ринзі, вчилися тримати удар — і буквальний, і життєвий. Здавалося б, "свій" до кінця. І от — так.

Усвідомлення, що його просто списали, підірвало в ньому віру в людську порядність. Але водночас дало поштовх до чогось більшого.

Він почав шукати опору не в людях, а в Бозі. Розуміння, що тільки Всевишній бачить усе і знає правду, стало для нього тим внутрішнім стрижнем, який важко було зламати.

Того ж 2008 року він остаточно відмовився від алкоголю. Не тому, що хтось примусив, і не через якісь лікарські заборони. А тому, що всередині щось переламалося. Алкоголь більше не здавався способом розслабитися чи забутися — він бачив у ньому лише зайву тінь на свідомості.

Життя стало тверезішим у всіх сенсах. Без ілюзій щодо людської вдячності, але з ясністю, що справжня підтримка приходить не з боку знайомих і друзів, а зсередини — через віру, через щоденний вибір не зраджувати собі.

Петро ж, ніби й не було того конфлікту, вкладав зароблене у будівництво торгового центру. Бізнес ріс, прибутки з’являлися, нервів стало менше. Маршрутні справи він залишив позаду, як стару, зношену куртку, яку вже немодно носити. А що там було з людьми, котрі тягнули його справи на собі, — про те він не замислювався. Бо він був "практичний бізнесмен".

Матвій же опинився на роздоріжжі. Без маршруту, без підтримки, без чіткого плану на завтра. Але з новим внутрішнім рішенням: якщо світ так легко відмовляється від людей, то він покладатиметься не на світ і його закони, а на Бога, який не зраджує.

І, дивлячись на той порожній двір, де ще недавно стояв його бус, він зрозумів: навіть втрати можуть бути початком нового шляху. Питання лише в тому, куди ти підеш далі.