Розділ 31: Рекет по-львівськи

Перші тижні роботи на новому маршруті минали більш-менш рівно. Так, були дрібні непорозуміння з конкурентами, дрібні поломки, нескінченні клопоти з пасажирами та графіками, але все це здавалося звичним для перевізника. Матвій уже почав входити в ритм — встав о п’ятій, виїхав в рейс, відкатав зміну, повернувся, перевірив стан буса, зробив невеличку пробіжку, повечеряв і спати. Життя йшло за своєю звичною колією.

Але те, що здавалося стабільністю, виявилося лише затишшям перед бурею. Проблема, яка насувалася, була закладена ще на самому початку, коли він лише прийняв пропозицію Петра Максимовича. Тоді вона виглядала дрібницею, якоюсь адміністративною формальністю. Але з часом розрослася до масштабів загрози всьому бізнесу.

І ця проблема мала ім’я: Петро Максимович.

Вони знали один одного з юності. Разом тренувалися у секції боксу під керівництвом старого, але ще міцного тренера, який умів не тільки ставити удар, а й виховувати характер. Петро завжди був старший, впевнений у собі, умів говорити так, що люди йшли за ним. З роками він зробив непогану кар’єру: став завідувачем спортивного напрямку в Рівному, мав вихід на впливових людей у Києві. І саме завдяки цим зв’язкам отримав вигідний маршрут Рівне—Львів.

— Усе буде нормально, — казав він Матвію ще на старті. — У Львові не смикайся. Вони там гавкають, але проти Києва не підуть. Бо Київ керує.

Тоді це прозвучало як впевненість професіонала, але тепер Матвій бачив у тих словах звичайну жадібність і самовпевненість. Львів — це не Київ. Тут свої порядки, свої "поняття" і свої люди, яким глибоко байдуже, що там вирішили у столиці.

Петро ж поводився так, ніби й справді був недоторканним. Він не сплачував нічого в місцевий бюджет Львова, ігнорував тих, хто звик отримувати свою "долю" з будь-якого бізнесу. Його логіка була проста: якщо є домовленість із Києвом, то інші повинні мовчати. Але Львів думав інакше.

Перший дзвіночок пролунав тихо, без погроз і демонстрацій. Просто кілька разів до Матвія підходили незнайомі чоловіки й невимушено цікавилися: "А хто твій шеф? Чи знає, як тут заведено?" Матвій чемно віджартовувався, не вдаючись у деталі. Але в душі розумів: це не порожні балачки, це попередження.

Одного вечора він, як завжди, залишив буса біля зйомної квартири у Львові. Планував пробігтись кілька кіл по набережній — тренування були для нього не розкішшю, а необхідністю. Він звик: тіло повинно бути готове до будь-яких випробувань, а втома після рейсу не була для нього виправданням.

Коли повернувся, побачив порожнє місце. Спершу подумав, що пригнав не туди, де зазвичай, але перевірив двір, пройшовся вулицею, зазирнув у сусідні проїзди. Потім майнула думка про евакуатор, але ніхто б не забирав машину без його відома, тим більше вночі. Бус просто зник.

Наступного дня зателефонували. Голос у слухавці був спокійним, майже байдужим, але в ньому відчувалася холодна впевненість.

— Передай своєму шефу: п’ять тисяч — і бус повернемо. Або можете забути і про машину, і про маршрут.

Без крику, без погроз — але сенс був кришталево ясний.

Матвій поїхав до Петра. Сиділи в його кабінеті, обставленому грамотами, кубками і фотографіями з чиновниками різних рівнів.

— У Львові треба домовлятися, — почав Матвій обережно. — Ти ж знав, що тут не буде все гладко.

Петро підняв голову від паперів і глянув на нього так, ніби почув дурницю.

— Ти що, хочеш мене винним зробити? — різко відрубав він. — Це моя машина, але твоя відповідальність. Я з Києвом усе вирішив, а ти навіть буса доглянути не вмієш!

— Київ — це добре, — спокійно відповів Матвій. — Але тут свої люди. І вони хочуть, щоб їх чули.

— Не повчай мене! — гримнув Петро. — Я тут не заради лекцій.

Матвій замовк. Він зрозумів, що в цій ситуації Петро бачить лише одне: знайти крайнього. І цим крайнім буде він, Матвій.

Виходячи з кабінету, він відчув дивне змішання злості й холодної рішучості. Повага, яка колись була до Петра, зникла. Він побачив перед собою не мудрого керівника, а людину, яка загнала себе в кут і тягне за собою інших.

Того дня Матвій зрозумів просту істину: у цій грі він тепер сам. І якщо хоче вижити — доведеться діяти так, як підказує інстинкт, а не вказівки шефа. Бо у Львові правила пишуть ті, хто реально тримає в руках вулицю.