Розділ 30. Буденне життя маршрутника

Робота була виснажливою, і навіть залізна дисципліна не завжди йому допогала. Матвій, хоч і довгий час тримався за свої принципи, знову здався — почав потроху прикладатися до горілки.

Це виглядало так: після чергового денного маршруту — чотири кола туди й назад — він прибував до Львова. Там була призначена нічліжка, бо завтра знову в дорогу. Виїзд — о п’ятій ранку. Робочий день завершувався близько восьмої вечора.

— Ну що, тіло, — говорив сам до себе Матвій, — ще трохи руху, і можна в люди.

Незважаючи на втому, він виходив на пробіжку. Пів години бігу, потім три раунди бою з тінню — звичка з юності. Колишній спортсмен, Матвій знав: якщо зупинишся, тіло почне сипатися. Болітимуть суглоби, нитимуть м’язи, серце буде битися не в ритмі. Така вже доля спортсмена — залежність від навантаження, як у наркомана від наркоти. Тому Матвій мусив хочаб пробігтись,, порухаться, щоб пропотіти бо інакше біда.

Після душу — швидка дорога до найближчого кафе. Там він з’являвся хвилин за десять до дев’ятої вечора. Персонал його вже знав.

Але перед цим Матвій ставив буса в гараж, під охорону до ранку

— А, пане Матвію, як завше? — питала усміхнена офіціантка Марічка, коли Матовій сідав за стіл в звичному місці.

— Так а як же інакше, — втомлено кивав він. — Борщ, пюре з котлеткою... сто грам для душі, і компот для совісті.

Вечеря проходила мовчки, тільки іноді до вуха долинали розмови з сусідніх столиків. Хтось розповідав про аварію на Сихові, хтось — про "контрольників", що знову ганяли по маршрутах.

— Ну, тримайся, старий, — бурмотів Матвій, виходячи з кафе. — Ще два дні — і віддаєш ключі напарнику Сергієві. А там — трошки свободи.

Повертався до тимчасового гуртожитку для водіїв, лягав спати. Підйом — о четвертій ранку. Вмивання, кави ковток, коротка молитва, і знову за кермо. Така рутина тривала три дні поспіль, і тільки думка, що так живе більшість маршрутників, допомагала не зламатися.

— Сто грам після зміни — це святе, — якось сказав йому один водій, Віталік. — Інакше — голова трісне від всього.

— А якщо не пити? — спитав Матвій.

— То або до монастиря, або з рейсу підеш. Тут або трошки грієш душу, або вона сама себе з’їсть.

У такому режимі не було місця спокою. Аварії, ремонти на коліні, суперечки з пасажирами, рейди "на перевірку", зустрічі з львівськими бандюками, які іноді приходили за “даниною”...

Одного вечора до нього в маршрутку зайшов чоловік у шкірянці, з поглядом, що крізь тебе дивиться.

— Ти новенький на цьому маршруті? — спитав він.

— Місяць уже як катаюсь, — відповів Матвій.

— А з ким поділився?

— З людьми ділюсь — везу, куди треба.

Той глянув, усміхнувся, але усмішка була холодна, як лід.

— Не всі так шуткують, брате. Але ти гарний хлопець, розумієш все з першого разу, — і пішов.

Після того випадку він зрозумів: тут, у Львові, грають за своїми правилами. Але він навчився лавірувати. Повага до себе і до інших, трохи жарту, трохи серйозності — і якось воно котиться.

Матвій не вважав себе героєм. Просто виживав, як умів. Але глибоко в серці ще тліла надія — що це все не назавжди. Що колись він вийде з цього замкненого кола — з потом, гальмами і сто грамами, які з кожним разом забирали щось більше, ніж просто час.

Матвій справді щиро вболівав за загальну справу. Для нього автобус був не просто засіб пересування — це був його дім, праця, і відповідальність перед людьми. Навіть салон свого автобуса він обшивав власноруч. Сам підбирав матеріали, знімав старе, підрівнював, натягував новий матеріал — робив усе, щоб автобус мав акуратний вигляд, особливо перед проходженням техогляду.

— Та ніхто тобі за це дякую не скаже, — бурчав якось Сергій, його напарник, коли побачив, як Матвій поночі працює в салоні.

— То й не треба, — спокійно відповів Матвій, не відриваючись від роботи. — Це ж не для когось, а для себе. Люди заходять — і мають бачити чистоту, порядок. Техогляд пройти — то вже інше, але совість — вона завжди на першому місці.

У свої вихідні він не відпочивав. Працював. То сидіння обшити, то покриття підлоги замінити, то полагодити якусь дрібницю у технічному стані автобуса. А часто — й зовсім не дрібницю.

Його підтримкою в усьому була Валентина. Вона не просто розбиралась у фінансах маршрута, вона жила цією справою разом із ним. Іноді, коли автобус ішов у ремонт, який Матвій не мав змоги зробити самостійно, вона особисто їздила з підмінними водіями.

— Дивись, поворот тут крутий, не проспи знак! — казала вона новачку за кермом, коли той вперше їхав по маршруту.

— А ви, пробачте, хто? — здивовано перепитував водій.

— І Валентина казала правду. Ми з Матвієм разом цей маршрут тримаємо. Ти головне — не хвилюйся. А якщо щось — я підкажу.

Вона мусила залишатися у Львові на ніч, якщо треба було рано показати маршрут, або допомогти з документами. Втім, потім не раз згадувала це з прикрістю:

— Знаєш, я там мерзну в гуртожитку, а ти тут гайки крутиш один! — жартувала, хоча в голосі іноді звучала образа.

— А що робити, — зітхав Матвій. — Машина сама себе не зробить. Але я знаю: якби не ти, ми б давно загнулись. Ти — моя права рука. Та й серце, мабуть, теж.

— Ой, не починай, — сміялась Валентина. — Піду краще кави зроблю. Поки ти не зламав мені ще й нервову систему.

Дні мина́ли один за одним. Робота не ставала легшою, але вона була змістовною. І саме це робило життя цікавим. Вони з Валентиною трималися, як команда. Десь сварилися, десь сміялися, але знали: без один одного не буде й іншого, тобто маршрут зупиниться.

Цей маршрут жив і мав успіх, бо жив і працював Матвій. А Матвій жив і працював, бо поруч була Валентина і це всі навколо бачили і знали і розуміли.