Розділ 29. Матвій — вже маршрутчик

В житті Матвія настав період, коли, здавалося, усе йшло рівно, добре, без особливих злетів і падінь. Справи були налагоджені, діти підростали, вдома панував певний лад. Але доля, як завжди, підкинула черговий поворот, і цього разу він виявився досить різким.

Одного теплого осіннього дня до нього зателефонував старий знайомий — Петро Максимович. Колись, ще зовсім молодими, вони разом починали спортивну кар’єру: тренування, виїзди на змагання, перемоги і поразки. Але життя розвело їх у різні боки. Петро зробив успішну кар’єру, обіймав серйозну посаду при міськвиконкомі, займався розвитком спорту і мав впливові зв’язки навіть у Києві.

— Матвію, друже, — промовив він по телефону, — я бачу, як ти горбатишся, ночами не спиш, харчуєшся абияк. Так не можна. Треба тобі щось стабільне. Я якраз відкриваю новий маршрут — Рівне—Львів. І шукаю надійних водіїв. Кращого за тебе не знайду: знаю давно і як людину, і як професіонала. Хочу тебе поставити старшим на маршруті. Керуватимеш роботою, підбиреш собі напарника, слідкуватимеш за порядком. Проблеми з поліцією та адміністрацією я беру на себе. Все інше — твої руки і голова.

Матвій тоді ще не дуже вник у всі деталі, пропозиція здалася йому просто вдалим шансом. Можливість працювати під дахом впливової людини виглядала майже як виграш у лотерею. Недовго думаючи, він погодився.

— Домовилися, Петре, — сказав він з усмішкою. — Підбираю напарника і починаємо.

Зараз, згадуючи той момент, Матвій іноді гірко усміхався: «От би тоді знати, що чекає попереду…». Він зрозуміє набагато пізніше, що краще мати свій маленький бізнес, ніж бути гвинтиком у чужому, хай навіть великому механізмі.

Тоді ж він продав свою «Газель» — машину, з якою пов’язувалося стільки спогадів. За старенький, але доглянутий автомобіль йому вдалося виручити $2 500 — навіть на $200 більше, ніж колись заплатив за неї новою. Гроші він витратив мудро: купив синові сучасний комп’ютер, який у майбутньому стане для хлопця інструментом заробітку. Донька Оксана теж отримала свою користь — обидві дитини проводили багато часу за навчальними програмами, і це було помітно в їхньому розвитку.

Але серце все одно щеміло. Не за металом і колесами, а за тим відчуттям, коли ти сам собі господар. За ранковими виїздами, коли знаєш: усе залежить тільки від тебе.

Петро Максимович швидко передав Матвію всі щоденні клопоти: контроль технічного стану автобуса, графіки, дисципліну, пошук вигідних договорів, а головне — боротьбу з конкурентами. Це була важка ноша, але дружина Валентина стала надійною опорою. Вона взяла на себе бухгалтерію, домовленості та підписання контрактів. Офіційно Петро оформив її секретаркою, надав повноваження, але роботи було так багато, що жінка часто приходила додому виснажена.

— Ми мусимо тягти цього воза, — казав їй Матвій, коли бачив її втому. — Або кидати. Бо якось же треба жити.

З поліцією та адміністрацією питання справді вирішував сам Петро, і це рятувало від багатьох проблем. Але з конкурентами доводилося розбиратися особисто. Найбільше дошкуляв один рейс — автобус, що відправлявся всього на пів години раніше і забирав більшість пасажирів. Його водієм був Віктор — брат начальника ДАІ.

Віктор завжди їхав повний, а Матвій — напівпорожній. Довести порушення можна було лише за допомогою фото з точною датою і часом, але така витівка була небезпечною без стовідсоткових доказів: ворогів собі наживеш миттєво.

— Валю, подивись, як вони сьогодні поїдуть, — просив він дружину.

— Це не жіноча справа, — зітхала вона. — Я й так ледве встигаю все робити.

Напарник Сергій у цих питаннях допомагати не збирався. Його влаштовувало просто відпрацювати зміну і забрати зарплату. Весь тягар організації ліг на плечі Матвія.

Він тримався, бо знав: це — шанс прогодувати сім’ю, дати дітям освіту і, можливо, знову відкрити колись свій бізнес. І хоч дорога життя іноді здавалася важкою і безпросвітною, у глибині душі він не відмовився від мрії бути господарем свого часу і свого життя.