Розділ 26 Помер батько Валентини

Коли Матвій повернувся з Польщі, на нього чекала тяжка новина, яка завдала удару не лише родині, а й самому Матвію. Батько Валентини, Іван Григорович, людина з міцним характером, любляча своїх внуків і допомагаюча родині, помер. Незважаючи на те, що Іван Григорович відомий був своєю пристрастю до горілки, він завжди старався підтримувати своїх близьких: оплачував усі комунальні послуги завдяки пільгам, що отримував, як колишній військовий із численними медалями. Він працював викладачем автомобільної справи і навіть ремонтував авто, користуючись своїм природним хистом.

Однак, коли він потрапляв у стан сп’яніння, його характер змінювався: іноді, під впливом алкоголю, він міг підняти руку навіть на свою доньку Валентину. Матвій, який завжди відстоював честь та безпеку своєї родини, не міг мовчати. Одного разу, коли Іван Григорович, явно перебравши, посварився з Валентинкою й почав бити її, Матвій негайно кинувся на захист.

— Залиш її, негіднику! — різко вигукнув Матвій, відкидаючи свого тестя в бік, і, використовуючи свої боксерські навички, кілька разів завдав ударів по його голові.

Іван Григорович, опинившись на підлозі, з важким диханням, ледве зміг вимовити:

— Я тобі ніколи цього не пробачу, і це назавжди залишилося в душу Матвія. Він не міг повірити, що його власний вчинок, зроблений задля захисту Валентини, може залишити в його душі таку гірку рану.

Іван Григорович швидко зібрався і в'їхав в Білогірря, де мешкали його брати і сестри. Незабаром, приблизно через тиждень після того інциденту, з Білогір’я зателефонували і повідомили, що Іван Григорович, знову п'яний і без контролю, напившись горілки, помер. Виявилося, що його смерть була результатом багатоденного зловживання алкоголем.

В денний час на похороні Матвій стояв біля труни з опущеною головою, відчуваючи невимовну провину. Він шепотом мовив:

— Вибачте... Я так шкодую… Я хотів лише захистити Валентину, але твої слова… "Я тобі ніколи цього не пробачу"… ці слова переслідують мене...

В його голосі чути було розбиту душу, а з очей – капали сльози, що свідчило про невідворотну провину і втрату. Валентина, поруч із ним, намагалася мовчазно підтримати його, але її погляд зраджував її, що вона відчувала біль і смуток бо знала все, що знав Матвій.

Після похорону Матвій взяв на себе відповідальність повністю оплатити поховання Івана Григоровича. Він знав, що цей гріх невиправданого насильства, спільно з невиправданою гордістю, залишиться з ним на все життя. І кожного разу, коли він згадував слова Івана Григоровича, відчував, як душа стискається болем.

— Ніколи вже не забуду, — тихо зізнався Матвій Валентині одного вечора, сидячи в темній кімнаті, де лише мерехтливе світло лампи розбивало панування ночі. — Ті слова... Я хотів би, щоб, але як би я не старався нічого не зміниться, і був час, коли можна було попросити пробачення, але тепер це назавжди залишилося позаду. Тому Мтвій мусив жити з цим вантажем на душі аж до своєї смерті.

Валентина обійняла його, і в її голосі прозвучало співчуття:

— Ми разом пройдемо через це. Хоч я і страждала, але зараз для мене важливіше, що ми вдвох. Я люблю тебе, Матвію, і розумію, що життя іноді кидає нам важкі випробування. Але ти мусиш просити пробачення у Бога, навіть якщо ніхто більше ніколи не зможе пробачити тебе. Але Матвій ніколи не пробачив собі цього, так і живе з цим вантажем, тому що Бог суддя а не він. І Господь каже: пробачаю, але не залишаю без покарання.

І хоча Матвій знав, що пробачення Івана Григоровича ніколи не прийде, він сподівався, що з часом зможе зцілити свою душу від невиправданого болю. Цей випадок залишив його не лише з відчуттям відповідальності, а й з гірким уроком – що в житті дещо неможливо виправити те, що вже сталося, навіть якщо твоє серце бажає цього.

Так, поховавши тестя за власний рахунок, Матвій відчував, що гріх невиправданого насильства та гордині буде супроводжувати його протягом усього життя, нагадуючи, що іноді навіть найкращі наміри можуть мати страшні і невиправні наслідки.