Розділ 25. І поїхав Матвій у Польщу на заробітки

Часом життя змушує робити кроки, на які раніше навіть не наважився б. Коли економічна ситуація в Україні стала важкою, а власна справа Матвія не приносила стабільного доходу, він, після довгих роздумів, вирішив: потрібно їхати за кордон. Польща здавалася найкращим варіантом — близька мова, культура, та й дорога додому не така вже й далека.

Перші дні виявилися найважчими. Його поселили у тісний гуртожиток, де чотири чоловіки ділили маленьку кімнату три на три метри. Ліжка стояли так близько, що вночі можна було чути, як сусід перевертається або шепоче уві сні. У повітрі змішувалися запахи дешевої кави, робочого одягу й засобів для чищення. Кожен чекав на роботу, хтось — з нетерпінням, хтось — із розпачем.

П’ятнадцять днів очікування здавалися вічністю. Чутки ходили різні: комусь обіцяли будівництво, комусь — склади, хтось взагалі збирався повертатися додому, так і не дочекавшись вакансії. І ось одного дня прийшла новина, яка для Матвія стала ковтком свіжого повітря: у місті Бидгощ на заводі потрібні робітники. Не просто завод, а підприємство, що збирало вагони та інші вироби з італійських і німецьких комплектуючих. Частину готової продукції відправляли в Україну, зокрема в Київ.

Робочий графік був жорсткий: десять годин на день. Оплата — десять злотих за годину. Сто злотих за день, п’ятсот — за тиждень, близько двох тисяч двохсот злотих на місяць. У гривнях це виходило приблизно дев’ять тисяч. Матвій вів облік кожної копійки: на житло й харчі — близько трьох тисяч злотих, тисячу відсилав родині, решту акуратно складав на банківську книжку. Мрія була проста й водночас велика — відновити власний бізнес вдома.

Три місяці пролетіли швидко, і контракт закінчився, і Матвій знову залишився без роботи. Здавалося, треба було повертатися, але він вирішив боротися далі. Спершу знайшлася вакансія на дорожніх роботах: дванадцять годин праці за вісім злотих на годину. Грошей ставало менше, втоми — більше, але він тримався.

Згодом з’явився шанс заробити більше: будівництво каналізаційних мереж. Оплата — дванадцять злотих за годину. Щоденний заробіток доходив до ста сорока злотих, але й сили ця робота забирала неабиякі.

Його розпорядок був майже незмінний:

5:00 — підйом, коротка кава і шматок хліба з сиром;

година дороги автобусом до об’єкта;

дванадцять годин роботи під дощем, сонцем чи вітром;

півгодини на обід, іноді просто на ходу;

дорога назад і повернення в гуртожиток, де сили залишали тільки на душ і сон.

Вихідні були єдиною можливістю трохи відпочити. Хтось ішов на ринок за продуктами, хтось дзвонив рідним, а дехто просто відсипався.

Не обходилося й без конфліктів. Якось, під час обідньої перерви, до нього підійшов українець на ім’я Василь. Уже добряче напідпитку, він почав глузливо вимагати:

— Повтори, пожалуста, по-рускі, я тебя не понімаю!

Матвій відчув, як закипає. Це було не просто хамство — це було приниження рідної мови.

— Якщо тобі не зрозуміло, давай вирішимо це в двобої без рукавичок, — відповів він.

Василь тільки вишкірився:

— Та без проблем!

Бій був коротким, але жорстким. Два точних удари — і Василь опинився в нагдауні. Коли прийшов до тями, тихо сказав уже чистою українською:

— Пробач, Матвію… Я не хотів тебе так ображати.

Ще один випадок стався з поляком на ім’я Тадеуш. Той любив розповідати, що «козаки були п’яниці й нероби». Для Матвія це було як ніж у серце. Він викликав Тадеуша на двобій. Бій тривав довше, ніж з Василем, але завершився перемогою Матвія. Після цього поляк більше ніколи не жартував на козацьку тему.

Правда, перемога мала ціну — незабаром керівництво розірвало з ним контракт. Та Матвій не шкодував. Він завжди вірив, що честь важливіша за гроші.

Минуло три роки. Польща стала для нього школою витривалості й самоповаги. Але він зрозумів: важке життя на чужині — не те, заради чого варто жити. Повертаючись до України, він ніс із собою не тільки зароблені гроші, а й переконання: козацькому роду — нема переводу. І що б не трапилося, він завжди знайде шлях уперед.