Розділ 23: Інженер Матвій і конденсатори з таємницею

Після завершення навчання в університеті перед Матвієм постало питання, яке неможливо було відкласти — куди йти далі? Життя не давало часу на довгі роздуми: треба було годувати сім’ю, піклуватися про дітей, забезпечувати дім. Бог дав йому розум, руки і силу характеру, тепер залишалося лише обрати шлях.

Варіантів було кілька.

Перший — розподіл на Урал, у глибоку Росію. Край суворий, чужа мова, чужа земля. Сніги по коліна півроку, мороз, який пронизує до кісток, і відстань від рідного дому у тисячі кілометрів. Але головне — Матвій був громадянином України, і думка, що його змушують працювати в іншій державі, викликала в ньому внутрішній протест. Він відкинув цей варіант відразу, навіть не розглядаючи деталі.

Другий шлях — повернутися в Олександрію, до рідного училища, яке колись дало йому направлення на навчання. Директор особисто кликав його стати викладачем. Пропозиція звучала привабливо: стабільна зарплата, авторитет серед учнів, спокійний ритм життя. Але тут був один суттєвий мінус — це означало розлуку з родиною. Валентина з дітьми мусили б залишитися в Рівному, а він бачив би їх лише зрідка. І для Матвія такий вибір був неможливим.

Третій варіант виявився найближчим до серця — залишитися в Рівному. Тут, поруч із дружиною та дітьми, йому запропонували посаду інженера-економіста на місцевому Радіозаводі. Робота не зовсім за фахом, але з перспективою, з реальними грошима і, головне, з домом поруч. Довго він не вагався — це було правильне рішення.

Так розпочався новий етап — життя інженера-економіста у відділі комплектації, в бюро конденсаторів. Йому довірили важливий напрям — конденсатори типу «КМ» зі срібними ніжками. На перший погляд, дрібні, непримітні деталі. Але саме вони були серцем надсекретних навігаційних приладів, які випускав на той час завод. Техніка, над якою працювали, не мала аналогів у світі, а інформація про неї була засекречена.

Робота Матвія поєднувала риси і аналітика, і дипломата, і навіть трохи розвідника. Треба було знайти потрібні конденсатори, переконати постачальників віддати саме тобі найкращі партії, домовитися про терміни та доставку. Іноді доводилося їхати особисто, щоб проконтролювати кожен етап.

Географія його відряджень була вражаючою: Челябінськ, Пенза, Бердянськ, Москва, Санкт-Петербург, Вільнюс, Одеса, Ужгород… Інколи він міг за тиждень побувати у двох-трьох містах, встигнути провести переговори, оформити документи, відправити вантаж і повернутися додому — тільки щоб наступного дня знову вирушити в дорогу.

Подорожі були не з розряду туристичних — ночі у готелях з тонкими стінами, вокзальні обіди, очікування на пересадках. Але Матвій любив цю динаміку. Він відчував, що робить щось важливе, від чого залежить робота цілого заводу, а може, і більше.

Попри офіційну зарплату в 150 рублів, завдяки відрядженням, преміям і надбавкам, він заробляв близько 250 рублів на місяць — дуже гідно на той час. І, як завжди, більшість цих грошей ішла на дітей. Олександр і Оксана мали все, що можна було дістати: гарний одяг, книжки, іграшки, навіть імпортні солодощі, які в ті роки були рідкістю.

Робочі будні текли швидко. За чотири роки на заводі Матвій не лише виконував свої обов’язки, а й став справжнім майстром у сфері постачання. Він умів дістати те, чого офіційно «немає», організувати доставку у найкоротші терміни і знайти вихід навіть із безнадійної ситуації. Його цінували і колеги, і керівництво.

Але найважливішим залишалося інше — він був поруч із сім’єю. Щовечора повертався додому, обіймав дітей, розповідав їм історії про далекі міста, у яких бував. У цих розповідях були і великі заводські цехи, і готелі з запахом свіжої фарби, і вокзали, де можна побачити весь зріз людських характерів.

Робота з конденсаторами мала свої таємниці, приховані у кресленнях і технічних звітах. Але головну таємницю свого життя Матвій знав точно — його справжньою силою була любов до родини і вірність своїй землі. Бо конденсатори можна було привезти з будь-якого кінця Союзу, але тепло рідного дому не замінить жодна премія і жоден успішний контракт.