Розділ 22: Народження доньки. Академка

Життя Матвія рухалося далі, мов ріка, що несе і чисту воду, і буремні хвилі. Після всіх випробувань доля подарувала йому новий промінь світла — народження другої дитини. Це сталося раннього осіннього ранку, коли небо було ще вкрите ніжним туманом, а листя на тополях тільки починало жовтіти.

Валентина народила дівчинку — тендітну, з рожевими щічками та темними очима, які, здавалося, вдивлялися просто в душу. Її назвали Оксаною.

Коли Матвій вперше взяв доньку на руки, в той момент, коли вони вже повернулися з пологового будинку, він відчув, як усередині народжується новий, особливий вид любові — тихої, ніжної, але водночас безмежно сильної. Його великі руки, які звикли стискати боксерські рукавиці, тепер тримали це маленьке диво, і він боявся навіть дихнути голосно, аби не потривожити її сон.

Однак у глибині серця залишалася тінь страху. Пам’ять чітко зберігала той день, коли під час перших пологів Валентина ледь не втратила життя через сильну кровотечу. Тоді лікарі буквально витягли її з того світу. І хоча цього разу все минуло благополучно, Матвій вирішив, що не буде гучних святкувань. Уся радість зосередилася всередині нього, тихо і глибоко.

Оксана росла іншою, не схожою на старшого брата Олександра. Вона була терплячою, але якщо вже вирішувала висловити своє невдоволення, то крику вистачало на весь будинок. Олександр же, навпаки, часто плакав, але швидко заспокоювався, варто було його пригорнути. Характер у них був різний, наче дві пори року — осінь і весна, але об’єднувало одне: обидва народилися у вересні, з різницею у чотири роки.

Матвій обожнював своїх дітей. Він міг економити на собі, але ніколи — на них. Книжки, іграшки, гарний одяг — усе, щоб вони росли в любові та відчутті, що світ може бути добрим. Та з Валентиною він часто залишався суворим, навіть різким. Іноді її ображали його різкі слова чи надмірна вимогливість, і вона не раз нагадувала йому про це з болем. Він шкодував. Справді шкодував, але не завжди міг знайти правильні слова в потрібний момент.

Взаємини з тестем, Петром Івановичем, були непростими. Коли той випивав, у ньому прокидався запальний характер, і навіть траплялося, що він, напідпитку, кидався на Матвія з кулаками. Це було швидше смішно, ніж небезпечно, але іноді доводилося "пригадати" тестеві, де межа. Та коли Петро Іванович був тверезим, він ставав зовсім іншим — спокійним, працьовитим, щирим. Міг годинами ремонтувати машини, працювати на подвір’ї чи щось майструвати. Зароблені гроші віддавав до копійки на онуків. Він справді їх любив і піклувався по-особливому.

І саме в цей час у серці Матвія знову запалився вогонь спортивної амбіції. Він уже мав чимало перемог за плечима, але йому бракувало одного — офіційного звання майстра спорту з боксу. Це була його давня мета, певною мірою й справа честі. Йому хотілося довести, насамперед собі, що він може.

Матвій прийняв непросте рішення — взяти академічну відпустку і повністю присвятити рік підготовці. Він тренувався з такою віддачею, наче від цього залежало все його життя: ранкові пробіжки, робота на скакалці, спаринги по кілька годин, відпрацювання техніки до автоматизму.

Та спорт, як і життя, не прощає навіть найменшої слабкості. Рік пролетів, але бажаного результату він не досягнув. Бій за звання закінчився не на його користь. Зовні це виглядало як поразка. Дехто навіть казав, що він дарма втратив час. Але в глибині душі Матвій розумів — цей рік дав йому більше, ніж просто результат на папері. Він навчився визнавати межі своїх можливостей і цінувати те, що вже має.

Повернувшись до інституту, він узявся за навчання з новою енергією. Бокс тепер став не єдиною метою, а частиною його життя — важливою, але не всеосяжною. І доля все ж дала йому шанс. Уже на останньому курсі, коли інститут отримав статус університету, Матвій вийшов на свій пік форми. Він здобув омріяне звання майстра спорту, а тренер виконав обіцянку й узяв його на першість Радянського Союзу. Там, у важких боях, Матвій дійшов до фіналу і посів друге місце. Це була перемога, вистраждана й заслужена.

Рік був особливим — 1992-й. Країна змінювалась до невпізнання. Радянський Союз розпався, старі закони та орієнтири зникли, а нові тільки зароджувалися. Для тридцятирічного Матвія це стало подвійною межею: він завершив університетське навчання і фактично поставив крапку у своїй великій спортивній кар’єрі. Тому, він не вважав доцільним працювати тренером по боксу.

Два важливі етапи його життя закінчилися. Але попереду чекало нове — ще невідоме, але, як він відчував, найважливіше. І в центрі цього нового життя вже була не спортивна слава і не амбіції, а сім’я. Валентина, Олександр, маленька Оксана — ось що тепер було справжньою цінністю.

Матвій знав: усе найцікавіше тільки починається.