Розділ 20. Друга любов Матвія і одруження

Валентина була саме тією дівчиною, про яку можна сказати — ніжна, скромна, але з твердим внутрішнім стрижнем. Студентка економічного факультету Рівненського інституту інженерів водного господарства, вона мала ясний розум і добрий характер. Її привернуло до Матвія не лише те, що він був знаний як перспективний боксер, який майже завжди повертався зі змагань з перемогою, а й те, як він жив. Вона бачила, як цей хлопець невтомно працює над собою: ранкові пробіжки, тренування, навчання, ще й підробіток вантажником у гастрономі.

Його розпорядок дня видавався надлюдським. За місяць він отримував 170 рублів стипендії й 90 рублів зарплати вантажника, що разом складало 260 рублів — немалі гроші для студента. Та при цьому він нагадував механізм, який працює без збоїв: прокинувся — працюй, втомився — працюй, переміг — працюй далі. Але в його очах завжди жеврів вогник мети, і саме це найбільше захоплювало Валентину.

Вперше вони по-справжньому заговорили одного осіннього вечора, бо щось так тягнуло Матвія до Валентини. Матвій повертався з роботи, руки боліли від важких ящиків, але втома не затьмарювала його думок. Біля інститутських воріт він побачив Валентину, яка поверталася додому з колегами по факультету. Вона відділилася від гурту і зупинилася перед ним.

— Матвію, — сказала вона з теплою усмішкою, — я завжди дивуюся твоїй енергії. Ти постійно в русі! Як ти знаходиш сили на все це?

Він злегка зніяковів, бо не звик до таких запитань, але відповів чесно:

— Це вже звичка. Ранок починаю з пробіжки — два кілометри, потім розминка і бій з тінню. Далі — навчання, тренування, робота… Але буває важко. Не лише фізично. Іноді морально втомлює.

— Ох, Матвію, — тихо мовила Валентина, притримуючи в руках чашку з гарячим чаєм, бо вони сіли поговорити в маленькому буфеті при інституті, — я бачу в тобі людину з великим серцем. І хотілося б хоч трішки розвантажити твої плечі.

Ті слова Матвій запам’ятав. Не тому, що вони були особливо урочистими, а тому, що в них він почув щирість.

З того вечора їхні розмови ставали довшими, а зустрічі — теплішими. Валентина тонко відчувала, коли Матвій наближається до межі виснаження. Вона вміла зупинити його кількома словами:

— Матвію, не поспішай. Давай розглянемо все спокійно, — казала вона, коли він гарячкував через дрібниці. Тому Валентина поступово виявилась необхідною в його житті.

— Ти завжди знаєш, як мене зупинити, — усміхався він, і в його голосі звучала вдячність.

Вони проводили разом вечори в міському парку, гуляли алеями, де листя вже стелилося під ноги золотим килимом. Він розповідав їй про змагання, вона — про лекції й мрії відкрити власну бухгалтерську фірму. Їхні світи з кожною зустріччю перепліталися міцніше.

Згодом рішення про одруження стало природним продовженням їхніх стосунків. Весілля влаштували скромне: невелика зала в місцевому ресторані, близько двадцяти п’яти гостей — найближчі родичі та друзі. Без гучної музики та показного розмаху, але з теплом і щирістю. Валентина була в простій, але елегантній білій сукні, Матвій — у темно-синьому костюмі, який позичив у Володимира, з яким жив в одній кімнаті в гуртожитку.

Їхні погляди під час обміну обручками говорили більше, ніж будь-які слова.

Після весілля вони жили у невеличкій кімнаті в старому будинку, де Валентина мешкала з батьком. Мати її померла від тяжкої хвороби, і тому Матвій швидко став для батька не просто зятем, а опорою в домі.

Одного вечора, сидячи на вузенькій кухні з вікном на двір, де пахло свіжоспеченим хлібом, Матвій узяв Валентину за руку:

— Валю, я завжди вважав, що чоловік має жити з дружиною. Ми тепер — одна родина. Хочу, щоб ми були завжди поруч, підтримуючи один одного.

Вона м’яко стиснула його руку:

— Я з тобою, Матвію. Ми доповнюємо одне одного. Ти — швидкий і цілеспрямований, я — обережна й розважлива. Разом ми подолаємо будь-які труднощі.

В їхньому домі панувала проста, але тепла атмосфера. Валентина підтримувала чоловіка у всьому: готувала йому легкі вечері після тренувань, допомагала складати розклад, щоб він устигав відпочивати. Він, у свою чергу, брав на себе важку роботу по дому, ремонтував меблі, носив важкі покупки, і завжди знаходив слова підтримки, коли дружина поверталася втомлена з пар.

Їхнє життя не було розкішним. Але вони обидва розуміли: справжнє багатство — це коли поруч є людина, з якою можна розділити і радощі, і труднощі. Матвій відчував, що поруч із Валентиною він не лише сильніший фізично, а й спокійніший у душі. А вона вірила, що з таким чоловіком жодні випробування їй не страшні.

Так почалося їхнє спільне життя — просте, але наповнене любов’ю, взаємною повагою та вірою одне в одного.