Розділ 19: Шлях майстра

Після повернення з армії Матвій відчував, ніби хтось поставив перед ним абсолютно чистий аркуш життя і сказав: «Пиши заново». Служба стала для нього своєрідним перехрестям, де він не просто пройшов випробування, а загартувався, став витривалішим, сильнішим, уважнішим до дрібниць. Там він зрозумів: сила не лише в м’язах, а й у вмінні тримати слово, підніматися після падінь і працювати тоді, коли інші вже опустили руки.

— Для мене дисципліна — це ключ до успіху, — часто повторював він, згадуючи ті безсонні ночі та холодні ранки, коли треба було йти на чергування чи виконувати завдання без права на втому. — В армії кожен день був як битва. Тепер — це битва за мрію. За себе справжнього. Тобто продовження навчання і бокс в цьому грає велику роль.

Коли Матвій вступив до Рівненського інституту інженерів водного господарства для продовження навчання, він уже чітко знав, чого хоче. Він не просто «наздоганяв» те, що втратив за роки служби, а й випереджав багатьох, хто навчався поруч. Його день був розписаний майже по хвилинах: світанок — зарядка, обов'язково пробіжка навколо студентського містечка приблизно три км; далі — пари, після них — обід нашвидкуруч і тренування з боксу; ввечері — самостійна підготовка, конспекти, креслення, іноді — додаткові заняття з викладачами.

Він не дозволяв собі розслабитись. Навіть коли тіло гуділо від втоми, а повіки важчали, Матвій змушував себе піднятися і зробити ще один крок до своєї мети. Іноді, пізно ввечері, після двохгодинного тренування, він стояв біля вікна гуртожитку, вдивлявся у світло нічного Рівного й думав:

«Це моя дорога. І жодна перепона не зламає мене, поки я тримаюсь своїх принципів. Дисципліна — моя зброя». Головне, щоб тіло витримало, а дух Бог дав достатній для виконання мрії.

Його зусилля швидко почали давати результат. Спортивні змагання ставали для нього своєрідним полігоном, де він перевіряв, наскільки здатен керувати собою, тримати темп і не втрачати концентрацію. Перемоги приходили одна за одною, і його ім’я дедалі частіше згадували не лише в інститутських коридорах, а й у спортивних колах міста. Він бився не тільки за себе, а й за честь інституту, і це відчувалося в кожному його поєдинку.

Матвій отримав подвійну стипендію та щомісячну фінансову підтримку від тренера, який бачив у ньому великі перспективи. Для студента тих часів сумарний дохід у 170 рублів був дуже солідним. Але ці гроші він витрачав розумно: на спортивне харчування, якісні рукавиці, літературу з фаху, іноді — на поїздки на змагання в інші міста, те що потребував додатково.

Проте бокс не затулив йому навчання. Матвій добре розумів: перемоги в спорті — це добре, але без освіти майбутнє буде крихким. Деканат і викладачі відзначали його старанність: він не лише встигав, а й часто був серед найкращих на курсі. Після третього курсу в його заліковій книжці переважали відзнаки: тверде ,,добре'', а репутація наполегливого та цілеспрямованого студента зміцнювалася з кожним семестром.

Друзі часто дивувались, звідки в нього стільки сил. Але Матвій не вважав себе особливим — просто вмів працювати, а головне мав до цього бажання. Він жартував, що «армія навчила робити те, що треба, навіть коли не хочеться».

Одного разу, після важкого дня, коли вранці він мав контрольну з гідравліки, вдень — два тренування: ранкова пробіжка і розминка, обов'язковий бій з тінню три раунди, а ввечері — ще й підготовку до змагань, він заснув прямо над конспектами. Прокинувся серед ночі, глянув на годинник і замість того, щоб лягти, почав знову вчитися. Бо знав: завтра треба бути готовим на всі сто. Це було надзвичайне напруження, але Бог його підтримував бо він намагався не грішити.

Його життя було непростим. Інколи хотілося просто зникнути з цього ритму, забути про розклади й дедлайни, але він тримався. Для нього шлях майстра був не про швидкі перемоги, а про щоденну працю, маленькі кроки, які поступово зводять людину на вершину.

Матвій мріяв здобути звання майстра спорту. Для нього це було не просто званням — це був символ перемоги над собою, над власною лінню, сумнівами й страхами. Паралельно він хотів стати хорошим інженером, щоб поєднати силу розуму й силу тіла.

Він знав: поразки будуть, але жодна з них не стане кінцем. Бо кожна поразка для нього — лише сходинка, з якої можна піднятися вище. А перемоги… перемоги — це не подарунок долі, а винагорода за ті години, коли він, втомлений і змучений, все одно виходив на ринг, сідав за підручник чи робив ранкову пробіжку в холод і дощ.

Так формувався його характер. Так він йшов своїм шляхом — шляхом майстра.