Розділ 9: Життя жорстоко випробовує Матвія

Життя в гуртожитку було далеким від ідилії. Тут, серед голих стін із облупленою фарбою і скрипучих ліжок, панували свої правила, і далеко не всі вони були написані на папері. Робота на фермі забирала багато сил, але справжня втома приходила ввечері, коли треба було повертатися до цього невеликого, але сповненого прихованих загроз світу.

Тут жили різні люди: і такі, що тихо тягнули свою ношу, і ті, хто вважав, що сила — це головний аргумент у будь-якій суперечці. Особливо небезпечними були ті, хто вже встиг “посидіти” чи пройшов армію з кримінальними ухилами.

Матвій намагався триматися осторонь, зайвих конфліктів уникав, не пив, не курив — і саме це, як на диво, часто дратувало інших.

Одного холодного осіннього вечора він повернувся з роботи, витрусив із чобіт мокрий бруд і зайшов у кімнату. На своєму ліжку побачив Петра — свого сусіда, спокійного, але слабохарактерного хлопця. Поруч сидів ще один — Микола, кремезний, років під тридцять, з очима, які світилися п’яною злістю.

Від Миколи тхнуло горілкою. Він тримав у руках недопиту пляшку, а на підлозі валялась порожня.

— Ну що, молодий, як тебе звати? — хрипло запитав він, зиркаючи на Матвія. — Ти ж не будеш тут, як той бовдур, сидіти осторонь? Сідай, вип’ємо!

— Дякую, але я не п’ю, — спокійно відповів Матвій, знявши куртку.

— Ого, святий знайшовся! — пирхнув Микола. — А гроші в тебе є?

— Є, але не для тебе, — коротко відрізав Матвій, розуміючи, чим пахне розмова.

Микола підвівся, важко ступив до нього.

— А ти, бачу, гордий? Думаєш, раз молодий і сильний, то тебе тут ніхто не зачепить? — він глянув прямо в очі, і в його погляді був виклик.

— Думаю, що кожен має право вирішувати, що йому робити, — тихо відповів Матвій.

Микола не терпів таких відповідей. Його кулак різко злетів угору й ударив Матвія просто в щелепу. Хлопець похитнувся, але втримався на ногах. Обличчя спалахнуло болем, та він навіть не спробував відповісти.

— Що, злякався? — Микола зробив ще один крок, знову замахнувся і вдарив, цього разу в скроню.

Матвій відчув, як у вухах задзвеніло, в очах попливли плями. Він інстинктивно відступив, але Микола не давав йому простору.

Внутрішнє напруження досягло межі. Кров била у скронях. Десь на межі свідомості блиснула думка: "Ще один удар — і він мене не зупинить. Або я, або він."

В одну мить Матвій вихопив із кишені старенького складаного ножа, який завжди носив із собою, і різко, майже машинально, зробив короткий рух уперед. Лезо ковзнуло крізь сорочку Миколи і розрізало шкіру на животі.

Все сталося настільки швидко, що навіть сам Матвій не одразу усвідомив, що зробив.

— За що ти мене б’єш?! — вирвалося в нього, але голос тремтів від адреналіну.

Микола спершу завмер, потім зігнувся, притискаючи руки до живота. З-під пальців потекла тонка цівка крові.

— Ти… ти… — прохрипів він і звалився на підлогу.

Петро, який досі мовчав, наче отямився і закричав:

— Швидку! Швидку!

В кімнаті почалася паніка. Хтось вибіг у коридор, хтось заглянув у двері з переляканими очима. Миколу швидко винесли на руках, і через десять хвилин він уже був у машині “швидкої”.

Пізніше з’ясувалося, що рана була поверхневою. Лезо зачепило лише жир під шкірою, а переляк і алкоголь зробили решту — Микола знепритомнів, але більше від шоку, ніж від болю.

Наступного ранку в кімнату зайшли двоє міліціонерів.

— Збирайся, — коротко сказав один. — Поговоримо.

У відділку Матвія допитували довго. Він чесно розповів, як усе було, не приховуючи, що вдарив ножем. Петро підтвердив, що Микола перший почав бійку, вдарив двічі і вимагав гроші.

Дільничний уважно слухав, потім важко зітхнув:

— Хлопче… Ти в цій компанії довго не протягнеш. Або тебе зламають, або ти комусь голову знесеш. Не для тебе це життя.

Наступного дня він допоміг оформити документи, і вже за кілька днів Матвій їхав автобусом у нове місце. Там, у райцентрі, було училище, де готували трактористів і механізаторів.

— Закінчиш — робота буде, — сказав дільничний, проводжаючи його. — І, може, життя почне тебе хоч трохи берегти.

Матвій дивився у вікно автобуса, і в грудях наростав дивний суміш відчуттів. Було страшно від невідомості, але водночас він відчував полегшення: найгірший період лишався позаду.

Попереду чекала нова дорога — і він твердо вирішив пройти її гідно.