Розділ 8: Матвій став пастухом

Автобус повільно гойдався на вибоїнах старої сільської дороги, ніби кожна яма випробовувала його на міцність. Матвій сидів біля вікна, тримаючи коліна руками й вдивляючись у пейзаж, який здавався водночас знайомим і зовсім чужим. Поля тягнулися до горизонту, зрідка вкриті клаптиками лісу, а села миготіли, як спогади — коротко, майже безлико.

Серце було важке, думки розкидані, як осіннє листя на вітрі. Куди він їде? Навіщо? Сам не знав. Лише було зрозуміло одне: назад дороги немає.

— Ти куди їдеш, хлопче? — раптом почув голос поруч.

Повернувшись, він побачив літнього чоловіка з засмаглим, зморшкуватим обличчям. На ньому була потерта, але чиста куртка. Очі — теплі, уважні, трохи втомлені, але не байдужі.

— Нікуди, — знизав плечима Матвій. — Просто їду. Може, кудись пристану…

— А як тебе звати?

— Матвій.

— А мене — Нестор Петрович. Голова сільради. — Чоловік примружився, ніби прицінювався до хлопця. — Ну, може, доля звела нас не дарма?

Матвій спершу мовчав. Потім, майже сам не помітивши, як, розповів свою історію. Коротко, без прикрас, але так, що в голосі відчувалась і гіркота, і відчай, і якась наполеглива надія.

Нестор Петрович довго слухав, не перебиваючи. Лише іноді кивком голови давав зрозуміти, що чує. Коли Матвій закінчив, той потер підборіддя й сказав:

— Знаєш, синку… Я не обіцяю тобі раю, але роботу дам. У нас пастуха нема, а худоба сама себе не випасе. Грошей заробиш, харч і дах над головою матимеш. А там побачимо, що й до чого. Приїдеш у наше село — приходь прямо до сільради.

Так Матвій став пастухом.

Тринадцять років — а вже сам заробляв на себе. Літом він виводив телят на пасовище, уважно стежачи, щоб жодна не забрела в городи. Взимку доглядав телят у теплому телятнику, чистив хлів, носив сіно. Робота була важка, але чесна.

Він завів собаку — чорну, з білою плямою на грудях. Назвав її Вірка. Собаці не треба було багато слів: досить було одного жесту, і вона вже неслась виконувати команду. У полі вона була справжньою напарницею — ганяла впертих телят і вміла повернути навіть те теля, що рвонула в ліс.

Одного осіннього дня він почув новину, яка вразила, але не зламала:

— Мати твоя, Людмила, хутко хату продала. З Оксаною виїхала в Казахстан. Там і слід її простиг… сказав один знайомий.

Матвій довго сидів на призьбі гуртожитку, дивився у далечінь, і мовчав. Було боляче, але в душі несподівано з’явилося відчуття полегшення. Він уперше відчув, що нікому нічого не винен і не залежить ні від кого. Це була дивна, нова свобода. Мати таким чином розв'язала йому руки і звільнила його від будь яких обов'язків навіть на моральному рівні.

Гуртожиток, у якому він жив, був старий, але чистий. Харчувався він у сільській їдальні — за двадцять п’ять копійок на день отримував гарячу, домашню їжу. А ще мав заробіток — під триста рублів. Для підлітка це були непогані гроші.

Поступово життя почало набувати ритму. Вечорами він, як і більшість хлопців його віку, йшов до клубу. Біля клубу завжди було людно: хтось грав у доміно, хтось у м’яча, а дівчата сміялися, розповідаючи новини. Там стояла велика гойдалка з металевим колесом замість ручки, і хлопці змагались, хто зможе розкрутити її сильніше.

Одного разу Матвій, бажаючи вразити всіх, схопився за колесо й почав крутити. Все швидше й швидше. Вітер бив у обличчя, земля під ногами розмивалась у калейдоскопі фарб.

— Та ти що, з глузду з’їхав?! — крикнула одна з дівчат.

Але він лише усміхнувся і продовжив. У якийсь момент руки вислизнули — і його наче вистрелила невидима праща.

Він піднявся в повітря, перевернувся кілька разів і… приземлився. На ноги. Без навіть подряпин.

Натовп завмер.

— Матвій… ти як? — несміливо озвався хтось.

Він стояв, засапаний, але цілий. Серце шалено калатало, а в голові билася лише одна думка:

“Бог є. Певно, Він і тримав мене в повітрі…” і презимлив неушкодженим. А могло бути і зовсім навпаки.

В8ід того вечора Матвій почав дивитися на світ інакше. Десь у глибині серця, поруч зі спогадами й болем, оселилась тиха, стійка віра, яка не давала опустити руки.