Розділ 7: Знову переїзд і зміна життя

Минуло небагато часу, як Матвій почав звикати до інтернату, коли раптом усе знову перевернулося догори дриґом.

Мати приїхала несподівано. Вона стояла біля воріт, тримаючи в руках сумку, але не усміхалась, як колись. Її погляд був холодний, немов за склом.

— Переїжджаємо, сину. Тепер житимемо в іншому селі, — сказала вона рівним, беземоційним голосом.

Матвій навіть не знав, що відповісти. Йому було боляче покидати єдине місце, де він хоч якось почав влаштовувати своє життя, попри всі труднощі. Але він зібрав свої речі і пішов за матір’ю, бо іншого вибору не мав.

У голові крутилася думка: «Чому? Ми ж недавно переїхали в ту нову цегляну хату, яку купили на татові гроші…» Хата була тепла, світла, майже рідна. І раптом усе — геть.

Відповідь він дізнався невдовзі. Мати продала будинок. За виручені гроші купила стару, похилену саманну хатину на краю іншого села. Стеля в ній була в тріщинах, у кутках темніли сліди вологи, вікна перекошені.

Спочатку Матвій подумав, що мати просто не вміє розпоряджатися грошима. Але швидко стало ясно — справа гірша. Вона почала пити. Все частіше у дворі з’являлися незнайомі чоловіки. Вони гучно сміялися, виходили з хати серед ночі, а часом і під ранок.

— Тітко Людо, а Матвій удома? — питали сусідські діти.

— Його нема… пішов… — бурмотіла вона, ледве тримаючись на ногах. Її погляд був каламутним, а голос — байдужим.

Матвій мовчки зносив усе. Він ішов до школи, намагався вчитись, але все важче було концентруватися, коли вдома творилось пекло. Найбільше він хвилювався за свою молодшу сестричку Оксану. Вона сиділа тиха, налякана, майже нічого не говорила. Коли брат приходив додому, вона відразу тулилася до нього, ніби шукала єдиний безпечний острів у цьому хаосі.

«Що я можу зробити? Я ж просто хлопчик… Але мушу якось її захистити…» — думав Матвій, і від цього серце стискалося.

Однієї ночі, коли крики і п’яний регіт знову наповнили двір, а по підлозі гупав розбитий посуд, він не витримав. Взяв стару торбинку, тихенько вийшов з дому і пішов геть, просто в темряву.

Він ішов, не знаючи куди. Лише б подалі. Лише б не чути цього. Кілька ночей Матвій провів у таборі циган, який трапився на його шляху. Там було тепло від вогнища, пахло димом і свіжим хлібом. Йому дали шматок паляниці і місце біля старого цигана, який грів руки над полум’ям.

— Хлопче, тебе шукатимуть… — сказав старий, глянувши на нього крізь сизий дим. — Але ти тримайся. Світ жорстокий, але не всім душу ламає.

Матвій не пішов більше до школи. Мати, врешті-решт, навіть не помітила його відсутності. А коли про зникнення дізнались учителі і служби, його примусово забрали до дитячого будинку.

Спершу Матвій думав, що це буде щось подібне до інтернату. Та незабаром зрозумів — це зовсім інший світ, і він набагато темніший. Тут панувала жорстокість. Старші діти били і принижували менших, відбирали одяг і їжу.

Тут не було місця для дружби чи довіри. Тільки страх. Тільки боротьба за виживання.

— Не думай скаржитись, — шепотів один із старших, коли бачив його розгублений погляд. — Тут або ти когось, або тебе.

Матвій намагався уникати конфліктів, триматись осторонь. Але ночі були найважчими. За зачиненими дверима відбувалося те, про що він не міг і не хотів говорити. Сором і страх змішувалися в єдине гірке відчуття, яке їло душу зсередини.

Він терпів. Стискав зуби. Утікав у думки — у спогади про батька, у мрію про інше життя. Але зрозумів, що довго так не витримає.

Рівно через рік після того, як він потрапив сюди, Матвій одного ранку просто не повернувся з прогулянки. Пішов кудись у поле, а далі — до траси, знову в невідомість.

«Краще хай буде голод, холод, небезпека — тільки не те…»

Його кроки були важкими, але з кожним кілометром внутрішній голос ставав чіткішим:

«Я не зламався. Я живий. І я ще буду кимось. Головне — не стати таким, як вони. Я — не зламаюсь».

Він ішов уперед, не знаючи, що чекає завтра. Але вже точно знав одне: назад дороги немає.