Розділ 5 І ЗНОВУ ПЕРЕСЕЛЕННЯ — АЖ В УКРАЇНУ, НА БАТЬКІВЩИНУ БАТЬКА

Другий політ у своєму житті Матвій запам’ятав на все життя. Ще в аеропорту йому видалося, що люди кудись надто поспішають, говорять голосніше, ніж зазвичай, і навіть дорослі виглядають трохи схвильованими. Але як тільки він опинився всередині літака, серце затріпотіло від радості й тривоги водночас.

— Синку, сідай біля вікна, — лагідно підштовхнула його мати, посадивши Оксанку собі на коліна. — Там найцікавіше.

Матвій охоче притулився чолом до холодного скла елюмінатора. Літак здійнявся в небо, і під крилом розлилися білі, мов цукрова вата, хмари. Вони пливли повільно, наче величезні кораблі, а сонце золотило їхні м’які спини. Здавалося, можна простягнути руку й торкнутися тієї пухкої безкінечності.

— Мамо, а ми вже в Україні? — питав він щоразу, коли за вікном змінювався краєвид.

— Ще трохи, синку, — відповідала Людмила, легенько погладжуючи його по волоссю. — Терпи. Незабаром будемо вдома.

Поруч сидів Олександр, мовчазний, зосереджений. Його великі руки лежали на колінах, а погляд був спрямований кудись у далечінь — наче він бачив там своє майбутнє.

Для нього цей переліт був не просто подорожжю — це було повернення додому, на рідну землю, де кожне дерево й доріжка з дитинства мали свою історію. Останні роки він працював до знемоги, заробляючи гроші вдвічі більше, ніж зазвичай, аби забезпечити сім’ю і здійснити мрію — купити власну хату в Україні. І тепер у його кишені лежав ключ від невеличкого цегляного будинку з трьома кімнатами, садком і городом, дім який він заздалегідь купив.

— Купимо тобі велосипед, Матвійчику, — сказав він дорогою з аеропорту, коли втомлені, але щасливі, вони їхали автобусом до села. — Справжній, із дзвінком.

— Правда?! — Матвій аж підскочив на сидінні. — А я зможу їздити ним до школи?

— Зможеш усе, що захочеш, — усміхнувся Олександр і лагідно потріпав його по голові.

В середині хлопчика розливалося тепло. Йому здавалося, що в Україні все буде добре: новий дім, друзі, школа, і головне — батько поруч.

Але реальність виявилася складнішою і навіть жорстокішою. Коли вони поїхали знайомитися з батьками Олександра, зустріч вийшла не такою, як сподівалися.

— Чужі вони нам, — буркнув дід, коли побачив Людмилу з дітьми. Одним словом, москалі. Та ще жінка на десять років старша за Сашка, зауважив його батько Григорій.

Бабуся Марфа лише мовчки знизала плечима, відвела погляд і пішла до комори, навіть не запросивши гостей до стілу.

Олександр на мить скам’янів, але нічого не сказав. Уже наступного дня він твердо вирішив:

— Житимемо окремо. Я знайшов хату в сусідньому селі. Там почнемо все з початку.

Так і сталося. Будинок був стареньким, але міцним, цегляний, зі стріхою металевою, оцинкованою. Садок з кількома яблунями і грушами, город, де восени вже визрівали гарбузи, і маленька стайня для худоби. Життя текло спокійно: Олександр працював у тракторній бригаді, Людмила господарювала, доглядала Оксану, а Матвій пішов до місцевої школи.

Здавалося, усе налагоджується. Але одного дня щось змінилося.

— У тата знову болить голова, — сказав Матвій мамі, коли побачив, як Олександр притискає руку до скроні.

— Це, мабуть, перевтома, — спробувала заспокоїти себе Людмила. — Сашо, полеж трохи.

Та біль не минав. Навпаки, він ставав дедалі сильнішим. Лікарі, оглянувши Олександра, поставили страшний діагноз: менінгіт. Та сама хвороба вже колись мало не забрала йому життя, але тепер ударила ще сильніше.

— Треба терміново робити пункцію, — сказав один із лікарів, суворо дивлячись на дружину хворого. — Інакше буде пізно.

Операцію зробили, але стан лише погіршувався. В лікарняному коридорі, під тьмяним світлом ламп, Матвій сидів поруч із мамою, міцно тримаючи її за руку. Його маленька долонька тремтіла.

І тоді, крізь напівсон і приглушені голоси лікарів, він почув фразу, що назавжди закарбувалася в пам’яті:

— Ми втратили його…

Мати схопилася, наче від удару. Її обличчя закрилося в долонях, а плечі затремтіли від стриманих ридань.

— Не може бути… Він же вчора ще тримав Оксанку на руках… — повторювала вона, ніби намагаючись переконати себе, що це якась помилка.

Похорон зібрав усе село. Хтось плакав відкрито, хтось стояв мовчки, стиснувши губи, тримаючи в руках старі дерев’яні хрестики.

— Хороша була людина… Працьовитий, чесний… Чому так рано? — шепотіли жінки, хрестячись.

Матвій стояв біля могили, ніби закам’янілий. Він не кричав і не плакав, але всередині відчував, як щось важке й холодне осіло на дні його серця.

Того дня він ще не до кінця розумів, що тато не повернеться ніколи. Але десь глибоко в душі вже оселилася тиха рішучість: жити далі — заради мами, заради маленької Оксани, і, мабуть, заради того, щоб татові на небі було спокійно.