Розділ 4 ШКОЛА. НАВЧАННЯ, ЗАГАРТУВАННЯ, ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

Час невблаганно рухався вперед. Літо змінилося осінню, і одного вересневого ранку Людмила розбудила сина трохи раніше, ніж зазвичай.

— Вставай, Матвійчику, — її голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася якась особлива урочистість. — Сьогодні в тебе велике свято.

Хлопчик сонно потер очі й сів на ліжку. Тільки почувши слова мами, він зрозумів: настав той день, коли він уперше піде до школи.

Він швидко вмився, одягнув нову сорочку, яку мати берегла ще з літа, й чистенькі штанці. Людмила подала йому блискучу нову ручку.

— Тримай, я купила її спеціально для тебе, — усміхнулась вона. — Це твій інструмент. Старайся, синку.

Він узяв її дуже обережно, наче це була якась чарівна паличка, і сховав у нагрудну кишеньку портфеля.

Шкільна будівля була старенька, з потрісканими стінами, але з якоюсь особливою атмосферою. Перед входом метушилися діти — хто в новенькій формі, хто у звичайному одязі, але всі з однаковим блиском в очах.

У класі навчалися діти різних національностей: казахи, українці, росіяни, білоруси, татари, а подекуди й німці. Основною мовою викладання була російська — тоді її називали «мовою міжнародного спілкування» й фактично змушували всіх використовувати її. Казахську культуру й мову викладали лише місцевим дітям, казахам і то окремо від російської мови. 

Але на перервах різниця в мовах і звичаях відчувалася набагато сильніше. Діти ділилися на свої компанії. Деколи це призводило до тихих суперечок, а іноді — до відкритих конфліктів.

— Після школи на пустирі! — шепотів комусь із українських хлопців темноволосий казах, проходячи повз.

— Прийдемо. Сьогодні наша черга, — відповідав один із «інших», не зводячи погляду.

Ці «змагання» відбувалися часто. Дві групи збиралися після уроків за селом, на пустирі, й влаштовували бійки. На кулаках, іноді з камінням, але завжди дотримувалися одного старого і суворого правила:

— Ніяких палиць і ножів, — і про це нагадав, одного разу старший хлопець, — домовились ще давно. Б’ємось чесно!

Матвій не міг стояти осторонь. Його теж тягнуло довести свою силу й відстояти «своїх». Але під час однієї такої сутички камінь, кинутий із несподіваної відстані, влучив йому прямо в чоло.

Все навколо потемніло. Він впав.

— Лежить! Хлопці, він не встає! — крикнув хтось, і бійка миттєво припинилася.

Його віднесли до лікарні. Лікар, оглянувши хлопця, лише знизав плечима:

— Добре, що живий. Дивно… ні тріщини, ні навіть серйозної подряпини.

Матвій отямився за кілька днів. На його обличчі не залишилося й сліду. Він лежав у ліжку й дивився у вікно, де за ним повільно пропливали легкі осінні хмари.

"Це вже не вперше, — подумав він. — Щось або Хтось мене рятує. Чому? За що?"

У його ще дитячій душі почав проростати тоненький паросток віри. Не сформульованої, неосмисленої до кінця, але глибоко щирої.

Незабаром на нього чекало інше випробування — дизентерія. Сильна лихоманка, біль у животі, слабкість, що скувала все тіло. Але поруч були ті, хто не відходив ані на крок. Вітчим, попри важку роботу, приносив відвари з трав і таблетки, які діставав у знайомого фельдшера. Мати проводила ночі біля ліжка сина, змінюючи мокрі рушники на його гарячому чолі.

— Тримайся, синочку, — тихо шепотіла вона. — Ти сильний. Господь допоможе.

І Господь допоміг. Через кілька тижнів хлопець знову бігав подвір’ям, ніби нічого й не сталося.

Одного дня, вже після одужання, він ішов стежкою повз хутір і почув дивний сміх. За поворотом стояли кілька чоловіків, серед них один казах, тримаючи за повід верблюда.

— А ну дивись! — гукнув він і нахилив відро з горілкою до морди тварини.

Верблюд жадібно ковтав рідину, ніби воду. Чоловіки реготали.

— Оце так! Тепер ти справжній мужик! — підбадьорив господар, плескаючи верблюда по шиї.

За кілька хвилин тварина похитнулася й упала на землю. Поруч, сміючись, ліг і казах, обійнявши свого «товариша». Обоє пролежали так півдня, поки не протверезіли.

Матвій стояв осторонь і не міг збагнути: як можна так чинити з живою істотою? Ця сцена залишила в ньому гіркий осад і стала ще одним уроком — не кожен дорослий заслуговує на повагу, і не все «смішне» є правильним.

Так минали роки. Матвій закінчив другий клас. Він умів читати швидко, писати акуратно, рахувати без зупинки. Але головне — життя вже встигло загартувати його. Бійки на пустирі, небезпеки, хвороби, спостереження за людською поведінкою — усе це ліпило з хлопчика особистість. І десь у глибині серця він уже знав: навіть у найважчі хвилини Господь поруч.