Розділ 3 ЗМІНА МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ І НАВІТЬ КРАЇНИ

Інколи, щоб змінити життя, недостатньо просто зробити ремонт у квартирі чи влаштуватися на нову роботу. Треба змінити все: місце, людей, які тебе оточують, навіть запах повітря й колір неба. Людмила відчувала це всією душею. Вона втомилася від одноманітних днів, від того, що життя ніби зупинилося, залишивши її в колі дрібних проблем і безперервної боротьби за виживання.

Вона довго носилася з цією думкою, а одного вечора, після роботи, сіла на краєчок ліжка, подивилася на сина й промовила твердо:

— Матвійчику, ми їдемо до бабусі. Подалі звідси. Почнемо все з чистого аркуша.

Хлопчик, якому щойно виповнилося п’ять, сидів на підлозі й складав із кубиків хитку вежу будівлю. Він підняв голову, подивився на маму широко розкритими очима й запитав:

— А далеко ми їдемо?

— Дуже далеко, синочку. До Казахстану.

Його уява ще не могла намалювати карту світу, але слово “далеко” звучало для нього як щось майже казкове. Там, у його дитячих думках, мали бути нові пригоди, нові друзі, нові двори для гри. Він не розумів, що для мами це — ризик і велике випробування.

Переїзд був виснажливим. Дорога з пересадками, тісні вагони, запах їжі в плацкарті, гуркіт коліс, незнайомі обличчя навколо… Матвій іноді засинав прямо сидячи, поклавши голову на мамині коліна. А вона дивилася у вікно, де змінювалися пейзажі — з лісів і річок на безкраї поля, а потім на сухі степи.

Нарешті вони дісталися місця, яке відтепер мало стати домом — селище Кульсари. Це був непривітний, суворий край, де влітку спека плавила асфальт, а взимку вітри зривали з дахів бляху. Тут колись було місце заслання для ув’язнених, і навіть через десятиліття ця тінь минулого відчувалася в поглядах старших людей та у важкому, густому повітрі степу.

Життя тут не обіцяло легкості. Пил забивався у вікна, пісок скрипів на зубах, а вечорами було тихо так, що чути, як десь далеко виє собака. Але Людмила не злякалася. Вона вирішила, що зможе почати все спочатку, навіть у такому місці і навіть, саме в такому місці.

Саме тут вона зустріла Олександра. Він був високим, широкоплечим, з добрими, трохи втомленими очима. Його руки — сильні, в мозолях, але теплі. Він працював трактористом у місцевому господарстві, був родом з України й мав у собі щось таке, що одразу викликало довіру.

Вони познайомилися в магазині. Людмила намагалася донести до каси кілька важких пакетів, і він, побачивши це, запропонував допомогу. З того часу їхні шляхи почали перетинатися дедалі частіше — то на вулиці, то біля пошти, то в черзі за хлібом.

Одного вечора, коли вони вже сиділи на лавці біля під’їзду, Олександр, дивлячись кудись у степ, тихо сказав:

— Людо… може, спробуємо разом?

Вона довго мовчала, стискаючи в руках край хустки. У голові роїлися сумніви: “А раптом він не зможе прийняти Матвія? А раптом це зіпсує життя синові?”. Але, глянувши на Олександра, вона відчула, що він говорить щиро.

— Якщо ти зможеш прийняти не тільки мене, а й мого сина, то… спробуймо, — відповіла вона, і в її голосі було більше надії, ніж упевненості.

З цього моменту в житті Матвія з’явився чоловік, який став для нього справжнім батьком. Олександр ніколи не кричав, не принижував і тим більше не піднімав руку. Він умів говорити так, щоб навіть зауваження звучало як дружня порада.

— Ось, тримай кермо, — усміхався він, саджаючи хлопця на коліно в кабіні трактора. — Міцно тримай, ти ж чоловік!

— Я зможу! — відповідав Матвій, очі якого світилися від захвату.

Він обожнював їздити з Олександром у поле, дивитися, як величезні колеса м’яко розрізають землю, а за трактором тягнеться рівна чорна смуга. Це було щось зовсім інше, ніж ті тісні двори, де він грав раніше.

Невдовзі в родині з’явилося нове життя — маленька дівчинка Оксана. Вона була тихою, лагідною, з великими темними очима. Матвій швидко полюбив сестричку.

— Я буду тебе захищати, — шепотів він їй семи річний Матвій, коли вона спала в колисці, загорнута в ковдрочку.

Сім’я почала налагоджувати побут. Увечері вони збиралися разом за столом: Людмила готувала смачну вечерю, Олександр розповідав про роботу, а Матвій — про свої пригоди з сусідськими дітьми. І хоча Кульсари був далеким від мрії місцем, для хлопчика це стало новим стартом. Тут він уперше відчув тепло справжньої сім’ї, підтримку і турботу, особливо від батька, як з любов'ю і повагою він його називав.

А головне — у нього з’явилася надія, що в житті може бути інакше. Що навіть у найсуворіших умовах можна знайти щось добре й світле, якщо поруч є ті, хто готовий тримати тебе за руку.