Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ МАТВІЯ, ЯК ОСОБИСТОСТІ В ФОРМУВАННІ ХАРАКТЕРУ

Після народження сина життя Людмили стало не просто складним — воно перетворилося на щоденну боротьбу. До трьох років Матвія вона віддавала на догляд іншим жінкам, які за невелику плату брали кількох дітей одночасно. Більшість її і без того мізерної зарплати йшла саме на це. Вона не мала змоги залишатися вдома, адже їй доводилося працювати, щоб хоч якось прогодувати себе і малюка. Важкі дні минали в постійному турботі, економії і втомі, а маленький Матвій із самого дитинства опинявся в чужих руках, серед чужих дітей і чужих правил.

У тому середовищі, серед кількох десятків інших малюків, хлопчик почав вчитися виживати не словами, а конкретними вчинками. Він швидко зрозумів, що щоб залишитися цілим, потрібно бути спритним, наполегливим і навіть трохи хитрим. Саме тут — серед дитячого гамору, сварок і змагань — гартувався його характер. Важливо було не тільки вміти відстояти свою іграшку, а й не зламатися від самотності і відсутності справжньої материнської ласки. Бо ж Людмила часто працювала допізна, залишаючи сина на чужих жінок, які не завжди могли приділити йому належну увагу.

— Невже тобі не шкода грошей, Людо? — одного разу запитала колега Людмили на кухні санаторію, де вони обідали. — Могла б хоч пару годин сама подоглядати сина.

— А ти не думала, що мені треба працювати, щоб хоч якось його нагодувати? — твердо відповіла Людмила, витираючи руки об фартух і дивлячись у вікно, де вже наступав вечір.

Її життя було на межі, і вибору особливого не було. Вона знала, що матеріальна підтримка — це найголовніше для маленького Матвія, а увага то вже другорядне. Тож поки інші діти мали маму поряд більшість часу, він вчився долати труднощі з самого малечку.

З трьох років Людмила почала домагатися, щоб хлопчика взяли до дитячого садка. Це було непросто — місць не вистачало, доводилося стояти у довгих чергах, писати заяви, чекати. Окрім того, бюрократія повільно перетворювала на випробування просту людську справу. Власне, було й не до роздумів: жінка була втомлена і розгублена, іноді майже безнадійно.

Нарешті Матвій потрапив у садок, але лише тимчасово і ненадовго. Він був дуже рухливим і непосидючим — мов миша на сковороді. Йому важко було всидіти на місці, особливо серед інших дітей, які вже знали правила і вміли поводитися тихо. Одного разу, скориставшись тим, що хтось залишив самокат, Матвій без довгих роздумів заскочив на нього і почав гасати з гірки. У момент, коли швидкість стала занадто великою, він не впорався з керуванням і врізався прямо у ворота — міцний метал залишив на його лобі велику гулю.

Крики, сльози і налякані виховательки стали звичними для нього в ті дні.

— Це вже вдруге! — обурено сказала завідувачка садка. — Ми не можемо нести відповідальність за таку активну дитину!

Так Матвія виключили зі садка. Знову він залишився сам удома — у маленькій, напівпідвальній кімнатці, де разом із матір’ю вони жили. Коли Людмила йшла на роботу в санаторій, хлопчик залишався сам на цілий день. Та він не міг довго сидіти у чотирьох стінах. Маленьке віконце, хвіртка — і ось він уже на вулиці, на своєму триколісному велосипеді, вільно катається навколо будинку, відчуваючи вперше справжню свободу.

— Ти знову виліз?! — кричала мати, коли сусідка донесла їй про чергову втечу сина. — Що я тобі казала?!

— Мамо, ну я ж тільки трохи... — тихо бурмотів Матвій, тримаючись за коліно, яке щойно розбив у черговому падінні.

І хоч іноді хлопчик «доставав» своїми витівками, мати все одно любила його і, коли могла, брала із собою на роботу. Санаторій, де вона працювала шеф-кухарем, здавався Матвію дивовижним місцем — особливим світом із власними запахами, дивними людьми і смачною їжею.

— А це твій? — питали працівниці, посміхаючись і поглядаючи на маленького непосиду.

— Мій. Матвійко. Тільки не давайте йому шоколад — носиться потім, як навіжений, — усміхалася Людмила, лагідно погладжуючи сина по волоссю.

Хлопчику найбільше подобалося, що їсти можна було багато — гаряче, смачне і скільки душа забажає. Він радів кожній тарілці, а ще дивився на пацієнтів, які здавалися йому казковими істотами: голі, обмазані грязями, вони виглядали зовсім інакше, ніж звичайні люди.

— Мамо, а чого вони такі чорні? — одного разу запитав Матвій, обережно штовхаючи піднос із їжею.

— Лікуються, — відповіла мати. — Грязі — це для здоров’я.

— А чого тьоті голі? — не вгамовувався хлопчик.

— Вони не голі, — сміялася Людмила, — вони лікувальні!

Проте деякі «лікувальні» тьоті й справді були надто впевнені у своїй красі і принадах. Матвій, хоч і був ще зовсім малим, вже помічав речі, які зазвичай хлопчики починають усвідомлювати років у десять. Його очі розширювалися від подиву, а щелепа відвисала.

Так він ріс — іноді голодний, іноді з гулькою на лобі, іноді зачарований світом навколо. Але з кожним днем міцнішав, загартовувався і, сам того не розуміючи, перетворювався на того, ким мав стати — особистість із характером, вистражданим і вистояним.

В цих умовах, у цьому житті, що здавалося іноді таким суворим і несправедливим, народжувався і формувався справжній Матвій — хлопчик, який, попри всі труднощі, навчався бути сильним, витривалим і незалежним. Його характер кувався не словами чи казками, а життєвими випробуваннями, що кожного дня ставали для нього уроками. І ці уроки — найкращий фундамент для майбутньої людини.