Розділ 1 ЗВИЧАЙНИЙ ПОЧАТОК НАДЗВИЧАЙНОГО

ПЕРЕДМОВА ДО КНИГИ

Це повість про звичайну людину, життя якої нагадує шлях між світлом і темрявою. Він не шукав пригод, не прагнув слави чи надмірної уваги. Але доля — вперта і несподівана — не раз підносила йому випробування, які могли б зламати будь-кого. І все ж він залишався живим. Він ішов далі.

Ми звикли думати, що надзвичайне — це доля обраних. Але іноді саме звичайні люди потрапляють у надзвичайні обставини. І тоді з'являється те, що неможливо пояснити логікою, — випадок, диво, Божа рука… Хтось проходить повз, не помічаючи нічого особливого. А хтось зупиняється — і бачить, що за звичним приховане щось велике.

Таке життя — складне, часом болісне, повне тріщин і втрат. Але саме завдяки цьому ми починаємо його цінувати. Ми бачимо, як навіть у темряві з’являється світло, а після падіння завжди можна піднятись. І це — найважливіше.

Ця історія — не лише про біль і страх. Вона — про надію. Про віру. Про здатність людини пройти через бурю і не втратити себе. А отже — це історія, в якій кожен може впізнати себе. І повірити: навіть коли все здається втраченим, життя продовжується. І в ньому завжди буде місце для дива.

Розділ 1

Матвій народився, як і більшість дітей, — у звичайному пологовому будинку міста Єсентукі. Нічого особливого — білі стіни, запах антисептика, заклопотані медсестри. Але для його матері, Людмили, той день був водночас і найсвітлішим, і найтривожнішим у житті. Вона назвала сина на честь свого батька — доброго, чесного і працьовитого чоловіка, якого завжди згадувала з теплом. Її тато, Матвій старший, був людиною слова: якщо пообіцяв — зробить, якщо взявся — доведе до кінця. І, можливо, у глибині душі вона сподівалася, що, давши синові це ім’я, зможе подарувати йому частинку тієї сили й стійкості, якої так бракувало в її власному житті.

Батько хлопчика зник з їхньої історії ще до того, як син зробив свій перший подих. Просто втік. Як останній боягуз, що не зміг дивитися в очі власній відповідальності. Людмила не чула від нього жодного слова, не отримала жодного листа чи дзвінка. Він зник так, наче його й не було. І більше ніколи не наважився з’явитися.

Людмилі було важко. Самій, без підтримки, без грошей, у чужому місті, де ніхто її по-справжньому не знав. Але вона трималась. Не для себе — для сина. Життя не питало, чи готова вона, не достатньо часу на роздуми. Воно просто котилося вперед, змушуючи її робити те саме. Вона працювала, де тільки можна було заробити хоч копійку: прибирала під’їзди, мила підлоги в продуктовому, підробляла у пральні. Повертаючись увечері, падала з ніг, але коли бачила очі маленького Матвія — великі, темні, уважні — сили з’являлися знову.

Матвій ріс звичайною дитиною, наскільки це було можливо у таких обставинах. У нього не було яскравих іграшок, модного одягу чи купи книжок, але він мав головне — мамину любов, яку вона ховала за іноді суворими словами і втомленим поглядом.

Хоча… була одна подія, яка назавжди залишила слід у його житті. Він був ще немовлям, коли одного разу вночі Людмила поверталась із кухні в темному, вузькому коридорі старого барака. В руках — маленький Матвій, загорнутий у вицвілу ковдру. Будинок був старий, підлога вибоїста, а світла у коридорі не було — лампочка перегоріла ще тиждень тому, і ніхто з мешканців так і не докупив нову.

Втомлена, виснажена після довгого робочого дня, Людмила перечепилась через виступ порогу — і впала. Усе сталося за секунду, але для неї той момент розтягнувся у вічність. Її тіло інстинктивно згрупувалося, щоб захистити дитину, але ковдра ковзнула з рук.

— Ні! — тільки встигла крикнути вона, вже лежачи на холодній підлозі.

Дитина, здавалося, летіла нескінченно довго, але доля в ту мить вирішила не забирати його. Матвій впав на купу старого спецодягу, яку хтось необачно залишив під стіною. М’яка тканина трохи пом’якшила удар. Хлопчик ударився головою, та вижив. На лобі залишилася велика гулю, але це було дрібницею у порівнянні з тим, що могло статись.

На крик Людмили збіглися сусіди.

— Ти що, дурна?! Вночі по бараку носишся з дитиною! — буркнула стара Раїса з другого поверху, закутана у потертий халат.

— А як інакше? Він захворів, я хотіла підігріти молока… — прошепотіла Людмила, притискаючи сина до себе, тремтячи всім тілом.

— Дякуй Богу, що обійшлося, — сказав дядько Гриша, кремезний чоловік із першого поверху, який завжди носив з собою запах тютюну. Він подивився на дитину серйозно, майже урочисто. — Це знак. Живий залишився — значить, не просто так прийшов у цей світ.

Поступово люди розійшлися, залишивши матір із дитиною наодинці. Людмила ще довго сиділа на підлозі, гойдаючи сина, і тихо повторювала:

— Прости, маленький… більше ніколи…

акий удар долі залишає слід. Не завжди фізичний, але той, що глибоко засідає в підсвідомості. Матвій, звісно, цього не пам’ятав, але відголоски минулого час від часу озивалися у ньому: у снах, де він падав у темряву; у тривожному відчутті, коли проходив довгими вузькими коридорами; у раптовому холоді, що стискав груди без причини.

Це був перший, але далеко не останній удар, який він прийняв. Та вже тоді, ще немовлям, він ніби отримав від життя урок: ти можеш упасти, але тебе підтримають. Іноді навіть випадково. Але завжди вчасно.

Бо в його звичайному житті від самого початку ховалося щось… надзвичайне.