Розділ 1

Мені знову приснився жахливий сон, де я бачу маму. Вона бліда та знесилена лежить на ліжку. Я іду до неї, біжу з усіх сил, проте стою на місці, а вона повертається до мене і каже:

—Я ненавиджу тебе, Діоне. Ти забрав у мене все, що було. Ненавиджу тебе…ненавиджу…

І після цього я прокидаюсь. Вже не злічити скільки разів мені снився подібний сон. І в кожному сні матінка каже як ненавидить імператора—Діона Деймара. Я й сама його ненавиджу, хоч він і мій батько.

Раптом в кімнату зайшла Луїза, посміхнулась і промовила:

—Доброго ранку, Ваша високосте. Вас вже чекає в бібліотеці принц Ліан.

—Невже він настільки хоче вчитись?—запитала я встаючи з ліжка.

—Ні, він просто хоче вчитись у вас, міледі.—спокійно відповіла Луїза—Ваша ванна вже готова. Яку сукню сьогодні виберете?

—Фіолетову. Нічого вичурного. Я просто йду до брата, немає сенсу в пафосі.

—Слухаюсь, Ваша високосте.—вклонилась Луїза.

Вона було моєю гувернанткою скільки я себе пам’ятаю. Кажуть вона служила ще моїй матері до її смерті і сама захотіла служити мені. Але мені вона подобається—багато не говорить і гарно працює.

Я прийняла ванну та при виході поглянула в дзеркало. Чорне волосся мені передалось від мами, а от сині очі в мене як в батька. Крижаний погляд від якого мурашки по шкірі йдуть. Я відвернулась—не хочу згадувати про нього, він може бути гарним імператором, але точно не люблячим батьком. Особливо після смерті матері я його почала боятись. Матінка помирала, а йому було всеодно. Бридко.

Після того як я привела себе до ладу то вирушила в бібліотеку, де на мене чекав мій братик Ліан. Йому було 7 минулого тижня і він попросив щоб я його навчала базовим предметам. Імператор дав свій дозвіл, хоча й не дуже цьому зрадів. Ну, мені хоч і всього двадцять років, але я одна з найкращих випускниць академії, тому можу вчити Ліана.

Бібліотека була велика і світла. Безліч книг та сувоїв знаходилось на полицях трьох поверхів, а широкі масивні столи були рівненько виставлені у читальному залі.

Посередині одного із столів сидів маленький русявий хлопчик. Побачивши мене він підскочив:

—Привіт сестро!—вигукнув він. Я тепло посміхнулась.

—Привіт, Ліоне. Довго чекаєш?—я сіла навпроти нього.

—Тебе я буду чекати скільки завгодно.—посміхнувся Ліан.

Я завжди дивувалась як він виріс таким невинним в таких умовах. Адже я стала холодною через смерть матері та неприязнь батька, а Ліон, ніби промінчик сонця, розтоплює моє холодне серце.

—Що будемо вивчати сьогодні?

—Історію великих війн імперії Реклін та союзи, які утворились після.

—Уууу, це так нудно…Може краще потренуємось?

—Ліоне, ти маєш гарно вчитись, ти наш майбутній імператор. Як ти будеш правити якщо нічого не знаєш про своє королівство?

—А я і не хочу правити! Це ж так нудно! Тим паче в мене ще не пробудились сили, то як я можу стати імператором? Мені страшно що батько зробить зі мною якщо на церемонії в мене не з’явиться сила…

—Нічого він не зробить. Ти його єдиний син, тому не переживай, а краще готуйся. Сила не дає влади, а от розум—так.

Ліон задумався. Я бачила як він переживає. На церемонії він має здобути свою силу стихій: вогонь, воду, повітря чи землю. Оскільки в імператора вода, то в нас теж. Мати ж була з лісу Феліон, тому мала лише цілющу силу ельфів. Але вона не вважалась елементом, тому що була слабшою в порівнянні зі стихійними елементами.

—Все буде добре, братику, не переживай.—погладила я по щоці Ліона—я ж пробудила свою силу води.

—Ага, тепер кожен знає нашого генерала Німейю Деймар. Хотів би я стати таким як ти….—сказав із сумом в голосі Ліан та опустив очі.

—Ти станеш набагато сильнішим і кращим ніж я, брате.

Він підняв голову і сумно посміхнувся. Щось мене збентежило в його погляді, ніби щось він знав, чого не знала я.

—З тобою все добре?—занепокоїлась я

—Так, Мей—посміхнувся він невинно—не звертай уваги. Я просто хвилююсь перед церемонією.

Я кивнула. Немає сенсу переживати, адже він єдиний принц імперії Реклін. З ним все буде гаразд. Я завжди його підтримуватиму і хто б не став на його шляху—всіх знищу.

*******

Церемонія поводилась у великому банкетному залі і гості вже прибували три дні. Всім хотілось святкувати та веселитись в шикарному палаці, де все буде виблискувати золотом. Але я була не в захваті—ніколи на любила прийоми. Але цього разу мушу там бути, бо маю стати підтримкою для брата.

Наближався вечір. Сама церемонія вже мала відбутись, а зараз вже починається свято. Проте я не могла зрозуміти що в мене за неспокій на серці, ніби щось не так.

З цими думками я вдягнулась і поглянула на себе: чорні локони були обережно загорнуті у низький пучечок, а передні прядки волосся гарно спадають по формі обличчя. Білосніжна шкіра ніби сяяла, а сині очі були справжніми сапфірами її тлі.

Сукня була не надто пишною, за моїм проханням, і тому була відносно зручною. Сукня була темно синього кольору, ще більш відтіняючи мої очі. Все було прикрашене перлами та сапфірами, які переливались від світла ламп ти свічок. Я була симпатичною як і мої батьки. Тому мене нічого не дивувало з побаченого. Чи можливо я просто стала байдужою до цього? Не знаю.

Я зітхнула та повернулась до дверей. Настав час іти, мабуть, Ліон вже чекає мене щоб розповісти як проходила церемонія і як він отримав свою силу. Уявляю з яким захопленням це буде казати і не можу стримати посмішку. Вийшовши з кімнати я попрямувала до залу у супроводі Луїзи та кількох охоронців—Вейла та Джона. В одного з них був мій меч, бо без нього я не збиралась виходити з кімнати.

Дійшовши до дверей банкетного залу ми зупинились. Я кивнула церемоніймейстру та, видихнувши, приготувалась заходити. Двері відчинились і залунало на весь банкетний зал:

—Її високість, перша принцеса імперії Реклін—Німейя Деймар!

В залі стало тихо. Я повільно увійшла в залу та побачила багато дворян. Дехто з них дивився на мене зі страхом, хтось з повагою, а хтось із відкритою заздрістю. Та мені до них не було діла—я дивилась на імператора, який своїм льодяним поглядом сковував серце людей. Але я вже до цього звикла, тому йшла спокійно до самого імператора. Перед ним я зупинилась і зробила реверанс: