Глава 2

Двері зачинилися з глухим звуком.
Надія ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на них, ніби чекала, що вони зараз знову відчиняться.
Не відчинилися.
Тиша повільно заповнила кімнату.
Надія видихнула — і тільки тоді зрозуміла, що вона не сама.
Вона не почула, як вони зайшли. Не помітила, коли саме вони тут опинилися.
Але тепер вони стояли біля дверей.
Двоє.
Нерухомі. Мов частина стіни.
Надія відчула, як по спині пробіг холодок.
Вони не дивилися прямо на неї. Але це нічого не змінювало.
Вона знала — варто зробити щось не так, і вони втрутяться.
Під наглядом.

Слово Яромирія раптом стало важчим, ніж сама кімната.
Вона повільно зробила крок убік.
Ніхто не зрушив.
Але напруга не зникла.
Навпаки — стала відчутнішою.
Надія ковтнула.
— Я не небезпечна… — тихо сказала вона.
Слова прозвучали дивно.
Наче вона намагалася переконати не їх.
Себе.
Вона відвела погляд і пройшлася кімнатою.
Кроки звучали занадто гучно.
Наче тиша тут була не природною — а створеною.
Контрольованою.

Надія не знала, скільки часу минуло.
Тут воно ніби розчинялося. Не було ні годинника, ні звичного ритму — тільки зміна світла за вікном, яка поступово ставала м’якшою, теплішою, а потім тьмянішою.
Вона зрозуміла, що почало темніти, лише коли знову відчинилися двері.
Не різко, без поспіху.
Ніби це було щось буденне.
Яромирій не зайшов одразу.
Спершу з’явилася його присутність — тиша в кімнаті стала іншою, важчою, зібранішою. І тільки потім він увійшов.
Вартові біля дверей не зрушили.
Він зупинився всередині, поглянув на неї спокійно, без поспіху — так, ніби продовжував розмову, яка не переривалась.
Надія підвела голову.
Вона все ще не звикла до цього погляду. Холодного, уважного, такого, що не пропускає дрібниць.

Він не сказав нічого одразу.
Лише оцінив кімнату, її стан, її рухи.
— Їла? — нарешті запитав він.
Питання було просте, майже буденне. І саме це збивало з рівноваги.
— Так… — відповіла вона обережно.
Пауза.
Він трохи кивнув, ніби це вже було враховано.
І тільки тоді вона помітила: він не один раз був тут сьогодні.
Просто вона цього не бачила.
Під вечір до неї справді заходила служниця — та сама дівчина, що першою її побачила. Вона мовчки принесла їжу й воду, поставила на стіл і так само швидко вийшла, не піднімаючи очей.
Тоді Надія не надала цьому значення.
Зараз — почала розуміти, що це теж було частиною контролю.

Вона поїла швидко, не до кінця усвідомлюючи смак. Голод виявився сильнішим за думки.
А тепер, дивлячись на Яромирія, відчула, як усе, що відбувалося тут, повільно складається в одну картину.
Вона не була гостею.
І навіть не просто підозрюваною.
Вона була тим, за ким спостерігають.

Яромирій сів у крісло, повільно поправив рукав свого одягу й пильно глянув на дівчину. Його рухи були спокійні, виважені — без поспіху, але й без жодної розслабленості.
— Як тебе звуть і звідки ти? — запитав він рівно.
Надія на мить зібралася.
— Мене звуть Надія. Я з України.
Тиша.
Не здивування. Не розгубленість.
Лише коротка пауза, в якій він ніби перевіряв почуте на правдивість.
— Не чув ні такого імені, ні країни, — сказав Яромирій нарешті.
Надія ковтнула.
У неї всередині все ще трималася надія, що це якесь непорозуміння, жарт, помилка.
Але його погляд не давав за що зачепитися.
— Я потрапила в інший світ? — тихо запитала вона.

Це прозвучало майже без віри — більше як спроба знайти хоч якесь пояснення, яке не руйнує реальність повністю.
Яромирій не відповів одразу.
Він трохи нахилив голову, уважно дивлячись на неї, ніби оцінював не самі слова, а те, як вона їх сказала.
— Ти або дуже добре граєш свою роль, — нарешті мовив він спокійно, — або справді не розумієш, де ти знаходишся.
Він зробив коротку паузу.
— У Жеоні не з’являються люди з інших світів.
Його голос був рівний, майже сухий.
І саме це робило його слова важчими.
Надія відчула, як у грудях стискається.
— Але я ж тут… — прошепотіла вона.
Яромирій повільно підвівся з крісла.
— Сам факт твого існування тут ще нічого не доводить, — сказав він.
І додав уже тихіше, але чітко:
— Поки що.

— Отже, як ти опинилася в моєму домі? — голос Яромирія залишався рівним, але уважність у ньому стала гострішою.
Надія на мить опустила погляд, ніби намагалася зібрати розірвані шматки спогадів у щось цілісне.
— Після весілля… — почала вона повільно. — Мій новоспечений чоловік почав ритуал. Потім… якийсь туман у голові. І я тут прокинулася.
У кімнаті знову запала тиша.
Яромирій не рухався.
Лише його пальці ледь помітно стиснули підлокітник крісла — майже непомітно, але достатньо, щоб змінити атмосферу.
— Ритуал, — повторив він тихо.
Не як питання. Як перевірку.
Надія кивнула.
— Так. Я не знаю, що це було. Це не було… звичайно.
Вона запнулася, шукаючи слова.
— Це було… ніби щось пройшло крізь мене.
Яромирій довго мовчав.
Його погляд став ще уважнішим, холодним, зібраним.
— І ти хочеш сказати, — нарешті мовив він, — що після цього прокинулася тут?
— Так, — прошепотіла Надія. — Я не знаю, як і чому.
Він повільно підвівся.
У кімнаті ніби стало менше повітря.
— Чоловік, який провів цей ритуал, — спокійно сказав він, — хто він?
Надія зітхнула.
— Мій чоловік.
Яромирій завмер на мить довше, ніж раніше.
А потім дуже тихо запитав:
— І ти не знаєш, що саме він зробив?

Надія похитала головою.
— Ні.
Пауза стала важкою.
Яромирій повільно відвернувся до вікна, ніби намагався зібрати думки.
— Це вже не схоже на випадковість, — сказав він нарешті.
І додав майже для себе:
— Це схоже на доступ.

— Як звуть твого чоловіка? — голос Яромирія залишався рівним, але в ньому з’явилася ще більша зосередженість.
Надія ковтнула.
— Марк Ремісний.
На мить у кімнаті стало тихо.
Не звичайна тиша — а така, що ніби щось змінилося в самій атмосфері.
Яромирій не одразу відповів.
Його погляд став більш холодним, уважним, зібраним до межі.
— Ремісний… — повторив він тихо.
Як перевірку пам’яті.
Як спробу знайти це ім’я в системі, яку він знав.
— Я не знаю цього роду, — сказав він нарешті.
Надія розгублено зітхнула.
— Він не з вашого світу, — тихо відповіла вона. — Як і я.