Глава 1

Надія прокинулася й не впізнала місця, де перебувала.
Кімната була величезна. Занадто велика для того, що вона звикла називати спальнею. Це зовсім не нагадувало її однокімнатну квартиру.
Вона повільно підвелася з ліжка — і почула дівочий зойк.
— Хто ви така?! Я зараз покличу щама Яромирія!
Надія різко озирнулася.
Перед нею стояла дівчина — років шістнадцяти, у довгій світлій сукні, з розпущеним волоссям. Вона притискала до грудей тканину, ніби щойно щось впустила, і дивилася широко розплющеними очима, в яких змішалися страх і обурення.
— Стривайте… — Надія підняла руки. — Я… я не знаю, як тут опинилася.
— Не рухайтесь! — дівчина відступила на крок. — Як ви проникли до покоїв? Вас сюди ніхто не впускав!
Покоїв?

Надія тільки тепер уважніше оглянулася.
Високі стіни, прикрашені різьбленням. Важкі штори, крізь які пробивалося м’яке світло. Ліжко — не просто велике, а майже королівське. Жодних знайомих речей.
Серце закалатало швидше.
— Послухайте, — тихіше сказала вона, — це якась помилка. Я була вдома… я лягла спати…
— Досить! — різко обірвала дівчина. — Охорона!
Надія зробила крок уперед.
— Ні, зачекайте! Я не—
Двері відчинилися ще до того, як дівчина встигла знову крикнути.
На порозі з’явився високий чоловік у темному вбранні. Його погляд одразу впав на Надію — холодний, уважний, ніби він бачив більше, ніж дозволено.
— Що тут відбувається? — спокійно запитав він.

— Щаме Яромирію… — дівчина швидко відійшла вбік. — Вона з’явилася тут просто… просто в кімнаті! Я не знаю, як!
Яромирій не зводив очей з Надії.
— Справді? — тихо мовив він. — Тоді, можливо, вона сама нам розповість.
Надія відчула, як у неї холонуть долоні.
— Я б із радістю… — сказала вона, ковтнувши, — якби сама розуміла.
І раптом їй здалося, що повітря в кімнаті стало густішим. Ніби щось невидиме уважно спостерігало за ними.
Яромирій ледь помітно примружився.
— Цікаво… дуже цікаво…
Надія важко дихала, намагаючись зібрати думки.
І тоді вона опустила погляд.
Біла тканина.
Пишна, важка, незвично щільна.

Її руки повільно торкнулися сукні — тонка вишивка, корсет, важка спідниця, що спадала хвилями до підлоги.
Весільна сукня.
Надія різко відсмикнула руки.
— Ні… — прошепотіла вона. — Це неможливо…
Пам’ять почала повертатися уривками.
Весілля.
Усмішки людей.
Її власна усмішка — напружена, ніби чужа.
А потім — перша шлюбна ніч.
Але не така, як вона очікувала.
Не інтим.
Ритуал.
Слова, які звучали так, ніби їх промовляли не для людей, а для чогось більшого.
Холод, що проходив крізь тіло, а не повз нього.
І відчуття, ніби її не просто об’єднали з кимось — а провели через межу.
Надія різко вдихнула.
— Я… — її голос зірвався. — Це не може бути…
Яромирій зробив крок уперед.
— Ти пам’ятаєш весілля, — сказав він тихо. Не як питання. Як факт.
Надія повільно підняла на нього очі.
— Так… але це не було нормальне весілля.
У кімнаті стало зовсім тихо.
Яромирій довго дивився на неї, ніби зважував кожне слово.
Потім холодно сказав:
— Посадіть її під нагляд.
— Зачекайте! Я нічого не зробила! — Надія зробила крок, але він уже відвернувся.
— І перевірте, як вона потрапила в мої покої, — додав Яромирій. — Особливо якщо це справді… випадковість.
Двері зачинилися.
Надія залишилася сама.
І раптом кімната перестала бути кімнатою.
Це була пастка.