74 Глава «Боліло тут...»

Женя

— Як тобі?

Ваня показав мені пташку, яку намалював на шпаківні.

— Дуже гарно. Ти у мене справжній художник, — сказала я, розглядаючи його малюнок. — А у мене виходить зовсім кострубато.

Я посміхнулася, подивившись на свій малюнок, і показала Вані. І ми почали сміятися вголос.

— Ти майже забруднився.

— Де?

— Отут, — промовила я і, вмочивши палець у фарбу, провела ним по його щоці.
Він подивився на мене, а я посміхнулася.

— Мам, ти мене забруднила?

— А мені що, не можна?

Ваня дивився, а потім теж вмочив пальчик у фарбу і хотів мене забруднити, але я відсторонилася, мить виждала, а потім нахилилася, дозволяючи йому забруднити мене.

Він провів по моїй щоці пальцем, а потім наблизився і чмокнув мене в іншу щічку.

— Мам, ти у мене найгарніша.

— Чесно кажи, це тато тебе навчив? — спитала я, примруживши очі й намагаючись не розсміятися вголос.

— Зовсім ні. Я сам умію, — сказав він, випинаючи груди вперед.

— Дякую, синку, за комплімент. Мені шалено приємно. — Я притягнула його до себе за руку й обійняла. — Синку, вже дуже пізно, і я думаю, нам пора вже іти в дім, а тобі — спати.

— Мам, а можна тебе запитати дещо?

— Звісно, питай, — відповіла я, відстороняючись.

Він відвів очі й потер рукою лоба. А потім подивився на мене.

— Мам, а де ти була?

Звісно, мені варто було чекати подібного запитання.

— Я розкажу тобі в домі. Добре? — Він кивнув.

Я взяла його за руку, вимкнула у майстерні світло, і ми пішли в дім.
Ми вмилися і пішли до мене в кімнату.

— Мам, а я можу з тобою поспати сьогодні?

— Звісно.

Лігши, Ваня відразу вмостився мені під бочок.

— Ну що ж, ти досі хочеш, щоб я розказала тобі, де була?

— Ага.

— Я знімала в горах будиночок. Там було дуже красиво. Пташки співали, я навіть бачила сову.

— Сову? А яка вона?

— Дуже гарна і з дуже великими очима, — спробувала я йому її зобразити, і він почав сміятися.

— Що там іще було?

— Дикі зайчики, білочка...

— Така, як я тобі подарував?

— Саме така. Тільки без горішка. У неї був пухнастий хвіст.

— А що ти там робила?

— Що я робила? — призадумавшись, мені було важко згадати, весь той час був як у тумані.

— Рибалила, читала іноді, багато спала...

— А навіщо ти поїхала туди?

Що ж йому відповісти? Подивившись на нього, я вирішила сказати йому правду, він на це заслуговує.

— Ванюшо, мені дуже боліло тут, — показала я на своє серце рукою, — і мені потрібно було трохи часу, щоб мені стало краще, розумієш?
Він поклав свою руку на моє серце і затих.

— А тепер болить?

У мене вирвався тихий смішок.

— Коли ти так робиш, то болить менше, — промовила я, накриваючи його руку і притискаючи її до свого серця. — Засинай, синку.

— Добре, мам.

Через якийсь час я почула мирне сопіння біля вуха. Я навіть чула, як його серце б'ється.
Я обережно переклала його руку з себе і, прикривши його, пішла на кухню.

Наливши собі склянку води, я підійшла до вікна. Стоячи біля нього, я дивилася на ліхтар, який було видно вдалині. Він світив як промінь надії.

Зробивши ковток води, я зачепилася поглядом за бинт, яким була пов'язана моя рука. Перед очима постала картинка, як я стояла на колінах під дощем. Мій крик досі стояв у мене у вухах.
Я заплющила очі. Спершись на диван, я роздумувала над тим, що відбувається у моєму житті.
Чи зможу я залікувати всі свої рани? Я дійсно інша чи просто хочу себе заспокоїти цим?

Зможу я з часом звикнути до нового життя чи це залишиться тільки на словах?

Чи зможу я побудувати хорошу сім'ю із Яном і Ванею?

Мама колись сказала, що тільки я обираю, яке у мене життя буде. Чи це дійсно так, чи вона хотіла мене просто заспокоїти?
Що ж мені робити? Як правильно вчинити?

Я зможу жити без них, але чи хочу я цього?

«Відповідь — ні, ми вже це зрозуміли», — сказав мій реаліст.

Потерши скроні й знов зробивши ковток, я почула вібрацію свого телефона. Подивившись на дисплей, я побачила виклик: «Ян».

— Як ти дізнався, що я ще не сплю? — спитала його, беручи слухавку.

— Відчув? — почула я його голос. — Як ви там? Ваня вже спить?

— Недавно заснув.

— Тобі не спиться?

— Як і тобі, мабуть...

— Про що думаєш?

— Про своє життя.

— І що ж ти надумала?

— Не хочу жити без вас... — Ян затих. — Ну що ж ти мовчиш? Думав, що я пакую сумку, щоб знов кудись втекти?

— Женю, не жартуй так більше.

— Це було написано в тебе на обличчі за столом, — сказала я, згадуючи його погляд після того, як я попросила відвезти мене додому.

— Не буду тобі брехати. Була така думка.

— На твоєму місці я б подумала те саме... Я втратила твою довіру.

— Кохана, будь ласка, перестань себе карати. Я не буду заспокоювати, що це нічого для мене не значило, але я розумію, що ти пішла не просто так. Тобі було також дуже важко.

— Ти мене заспокоюєш?

— Що в цьому дивного?

— Ти мав би сердитися, а не заспокоювати мене.

— Я сержуся.

— Щось непомітно.

— Мені хочеться поїхати до тебе, забрати вас із Ванею, привезти до себе додому і не випускати тебе, щоб ти точно більше нікуди не втекла... — видав він на одному диханні.

— Але ти виконав моє прохання і привіз мене сам.

— Ти попросила, і для мене це важливо.

— А якби я знов втекла?

— Кохана, я не хочу втримувати тебе силоміць біля себе. Я хочу, щоб ти залишилась сама. Хотіла залишитися...

Він знов це робить — дає мені вибір. Чи може бути щось прекрасніше?

«Так. Коли можна обрати його...» — сміючись, промовив мій реаліст, хитро потираючи руки.

Meні стало смішно від мого реаліста.

— Чому ти смієшся?