73 Глава. «Сон»

Женя

Розплющивши очі, я побачила стелю. За пару секунд у мене в голові пронеслося багато картинок: як я прийшла до Яна, як кричала під дощем, як прийшов Ваня, потім знепритомніла й знов прийшла до тями, коли вже мені ставили крапельниці.

Я подивилася у вікно — там було зовсім темно. Цікаво, котра зараз година? Коли я опустила голову вниз, побачила, як Ваня, обійнявши мене, спав. Я видихнула й посміхнулася. Ми були в його кімнаті. Джессі також спала біля нас, згорнувшись клубочком.

Я простягнула праву руку до його голови й почала обережно погладжувати його. Мої долоні були забинтовані на обох руках. Я згадала камінці, які стискала, ними й поранилася.

«Мамочко», — пронісся в голові радісний голос Вані.

— Синку, — промовила я тихо, — пробач мені. Будь ласка, пробач мені... Пробач, що через свої проблеми я залишила тебе так надовго. — Я поцілувала його в голову.

Ці три тижні без них були як каторга. Життя стало чорно-білим, наче всі кольори зникли.
Вони снилися мені щодня. А їхні голоси так взагалі переслідували мене.
Чому ж тепер у мене такий спокій на серці?

«Тому що вони поруч», — відповів мій виснажений, але щасливий реаліст.

«Ти давно не з'являвся», — відповіла йому.

«З тобою неможливо було розмовляти... Ти не хотіла мене чути», — бурчав він.

«Пробач. Просто мені було дуже боляче», — промовила винувато до нього.

«Знаю. Тому й не сержуся. Головне, що ми тепер у правильному місці», — промовив він, дивлячись на те, як Ваня мирно спить.

«Я не заслуговую їх у своєму житті. Я зробила їм боляче...»

«Ян казав, щоб ти не вирішувала за них».

«Він не знає всього».

«Так розкажи йому».

«Я боюся».

«Сильніше, ніж втратити їх?»

Я заплющила очі.

«Ти повернувся, щоб мене дратувати?»

«Це моє головне покликання», — сказав він, показуючи мені язика.

Я не встигла йому нічого відповісти, як почула, що відкриваються двері.
Повернувши голову на звук я побачила, як зайшов Ян до кімнати.

Я просто не мала вже сил стільки нервувати. «Хай буде, як буде», — подумала я, дивлячись, як він підходить до ліжка. Із вікна трохи пробивалося світло, яке допомагало хоч трохи бачити його. Він сів біля мене впритул.
Ми дивилися одне одному в очі якийсь час, не говорячи нічого.

Я дуже сумувала за його поглядом. Ці темно-карі очі дивилися з обережністю, наче не знали, чого чекати від мене. Але там було щось і знайоме.

— Пробач мене, Яне.

— Як ти себе почуваєш?

Одночасно промовили ми й замовкли.

«Якось ніяково стало...» — сказав мій реаліст, прикриваючи очі.

— Ми обов'язково про це поговоримо, але пізніше. Скажи мені, чи тобі вже краще?

— Так. Мені вже не так холодно. Син мене зігрів... — відповіла я, дивлячись на Ваню. Посміхнулася, милуючись ним. Але коли зрозуміла, що сказала це вголос, подивилася на Яна: — Яне, я...

— Ти думаєш, що я буду сердитися за те, що ти Ванюшу називаєш сином?

— Ми з тобою ніколи про це не говорили, я не знаю, як ти до цього ставишся.

Він взяв мою праву руку у свою і поцілував. Піднявши голову, Ян подивився на мене і сказав:
— Нормально ставлюся. Я радий, що ви знайшли одне одного. Мама і син... — сказав він, дивлячись то на мене, то на Ваню.

— Навіть після всього болю, що я вам завдала? — тихим голосом спитала я.

— Думаю, він вже все тобі пробачив, — промовив він, гладячи Ваню.

— А ти зможеш?

— Я сержуся, — вимовив він, потім продовжив: — За те, що ти хотіла розлучитися. Як тобі таке в голову прийшло?

— Я хотіла як краще для вас.

— Для нас буде краще, коли ти будеш із нами, і навіть якщо якісь проблеми будуть — ми впораємося разом.
Разом, Женю, а не окремо. Я не можу обіцяти, що проблем не буде, але які б труднощі не були, я буду поряд із тобою.

— Навіть якщо мій батько знов з'явиться у моєму житті?

— Просто скажи мені, коли тобі буде важко залишатися, і ми поїдемо, куди ти захочеш, втрьох.

— Скажи мені чесно, ти все ж виліз з якогось роману, де був ідеальним головним героєм? — посміхаючись, сказала йому, витираючи сльозу.

— Будь ласка, не плач, ти й так дуже виснажена, — промовив він, схилючись до мене і цілуючи там, де я тільки-но стерла сльозу.
Він затримався біля мого обличчя. Дуже близько Ян дивився мені в очі. Я простягнула руку і поклала на його щоку.

— Я сумувала за тобою...

— Ну нарешті, а то я думав, уже й не скажеш, — промовив він, удаючи, що чекав цілу вічність.

— Ти мені снився дуже багато разів...

— Сподіваюся, все було пристойно, — з посмішкою сказав він.

— Не зовсім.

Він підняв брову, а я посміхнулася. Я поклала свою руку йому на потилицю і сказала:

— В цих снах я кожного разу хотіла тебе поцілувати...

— Ти мож...

Не давши йому договорити, я притягнула його до себе і поцілувала в губи. Не довго думаючи, він відповів.

— Твоє бажання здійснилося? — спитав він, трохи відсторонившись.

— Так, — задоволено промовила я.

— А тепер ходімо на кухню, тобі потрібно поїсти. Лікар сказав, що ти дуже погано харчувалася останнім часом.

— Просто не було апетиту, — сказала я, ховаючи очі.

— Ну, а тепер ти хочеш їсти?

— Так. Тепер хочу. Я страх яка голодна.
Він посміхнувся.

— Давай, вставай потроху. Ми з Емі приготували твою улюблену їжу.

— Емі сердиться на мене?

— Спитаєш її сама.

— Твої слова не вселяють у мене впевненості.

Він розвів руками, посміхаючись.

— Яне, — награно серйозно звернулась до нього.

— Нічим не можу допомогти. Ходімо їсти.

— Але Ваня спить, я не хочу залишати його самого тут.

— Розбуди його, він також не їв після того, як прийшов зі школи. Ваня не хотів від тебе відходити ні на мить.

— Я сильно його налякала?