72 Глава «Егоїстка...»

Женя

«Привіт, Яне», — у моїй голові це звучало трохи інакше, ніж я вимовила.

Ян стояв із пару секунд, а потім повільно повернувся, наче не вірячи своїм очам. Але він нічого не казав, а просто сперся на стільницю кухні.

Він дивився на мене знизу вгору, вдивлявся. Мені стало не по собі. Я відвела очі ненадовго. Вина мене з'їдала.
Так багато почуттів, я погано справлялася з усім.
Дрібне тремтіння так і било по нервах.

«Потрібно все закінчити швидко. Я же за цим прийшла?»

Але він нічого мені ще не сказав. Так холодно дивиться... чи це мені холодно?

Це його мовчання було нестерпним. Неприємно.

«Скажи йому — і все», — наказала я собі.

Я хотіла зробити крок до нього, але не вийшло, ноги так і не слухалися. Руки заніміли. А він все дивився, не відводячи погляду.

Чому ж мені було настільки незатишно? Він сердиться? Ну звісно, він сердиться.
«Він більше мене не любить? А як можна любити таку, як я?!»

— Яне, я хочу сказати тобі...

— Я слухаю тебе, Женю.

«Женю? Більше не кохана?»
Чому він не кричить? Чому такий спокійний?

— Я хочу вибачитися за те, що пішла і нічого не сказала... Я не змогла... Пробач мені, Яне. Я розумію, що вчинила неправильно і поранила почуття Вані й твої, — говорила я уривчасто, схиливши голову. Не в силах терпіти його погляд. Це занадто.

Якби він сварився, був злий, мені б легше було це сприйняти, але він цього не робить — просто слухає.

— Розумієш? Не впевнений в цьому.

Я підняла голову, шукаючи його очі, але він повернувся до раковини, увімкнув воду і почав мити посуд.
Я не розуміла, що він робить. Навіщо це робить?

— Так, ти правий, я не можу повністю зрозуміти, скільки болю вам спричинила, можу тільки уявити. Тому я сьогодні й прийшла... Давай розійдемося, Яне, — ці слова я просто виштовхнула назовні. Все всередині мене противилося цьому.

Все, я сказала. Так буде краще для всіх.
Я почула, як у Яна випало щось із руки в раковину.

— Ти вже все вирішила?! Без нас... — тихо промовив він.

Як же важко було чути ці слова «без нас»!
Я набрала в легені побільше повітря, щоб це все витримати. «Тільки не плач», — дала собі внутрішню установку.

— Яне, так буде краще...

— Для кого краще, Женю? Для Вані? Для мене? Чи для тебе? — промовив він, обернувшись до мене обличчям.

Чому на всі ці питання у мене було тверде «НІ»?

«Женю, зберися, будь ласка», — сказала собі подумки.

— Для вас... Я не зможу зробити вас щасливими... Не зможу.

Я відчула, як мої очі наливаються сльозами. Я прикусила губу зсередини, щоб стриматися. Голова продовжувала боліти, як і останні три тижні.

— Це не тобі вирішувати. Ти не можеш вирішувати за нас! — вже різкіше промовив він.

«Так, Яне, краще злися. Meні буде легше все витримати».

— Так, але я вирішую за себе. Пам'ятаєш, ти же казав, що спробуємо. Ми спробували — не вийшло, я не змогла.... Давай закінчимо все.

— Ти подумала про Ваню? Знаєш, що з ним відбувалося весь час, поки тебе не було?

Я відвела очі. Щоб Ян не зміг побачити нічого.
Так хотілося запитати: «Що сталося? Як він пережив те, що я пішла?» Але я не питала. Ні, ні, ні. Це я не зможу почути і просто заховати, проігнорувати. Я не зможу зробити те, заради чого сюди прийшла.

— Подивися на мене. Чому ти відводиш погляд? — Я подивилась на нього, на його очі, які були такі рідні. Так хотілося його обійняти. Ні, ні, не можна. — Скажи мені, Женю, ти прийшла, коли Вані немає вдома, спеціально?

Я заплющила очі. Він влучив прямо в ціль. Щось всередині занило. А я думала, що вже нічого не відчуваю, окрім болю.

— Так, Яне. Ти правий. Я просто не маю сил бачитися з ним, чути його голос, сказати йому, що ми більше не... — Я відчула, як перша сльоза скотилась і впала.

Згадуючи, як я сьогодні приходила до Вані в школу і спостерігала здалека за ним... Так і не змогла підійти. Не наважилась.

Ян зробив пару кроків до мене, хотів наблизитися, навіть руку простяг, але я виставила руку, щоб його зупинити. І він зупинився. «Ні. Якщо він обійме, я просто зламаюся». Я шукала, за що зачепитися поглядом.

— Женю, ти дійсно цього хочеш? Залишити нас...

Я прикусила губу і відчула присмак крові.
Я стисла руку в кулак і подивилась йому прямо в очі. Злість піднялася із неймовірною силою. Я не знаю, звідки це взялося в цю мить.

— Ні, Яне. Вперше у своєму житті я хочу бути егоїсткою! Егоїсткою, яка думає тільки про себе і своє щастя! — зло вимовила до нього. Пелена зі сліз перед очима не давала мені бачити нормально. Я злилася. Ні, не на Яна, а на себе. На все своє життя, на всіх людей, які мене ображали.
Я відчувала, що мені дедалі важче контролювати себе.

— Ти маєш повне право на це, Женю. Бути щасливою. І це не егоїзм, а нормальне бажання людини. Всі хочуть бути щасливими.

— Ти нічого не розумієш! Не розумієш, що я можу зробити вам дуже боляче... вже зробила. Ти що, не бачиш цього?! — розвела я руки, показуючи на все. Я так хотіла, щоб він побачив, скільки я всього руйнувала.

Але він подивився на мої руки і простягнув свої, беручи одну мою руку у свої.
Тепло від його рук було таке приємне...

— Женю, що сталося з твоїми руками?

Я висмикнула руку, згадуючи, який вчинила погром пару днів тому в хатині в горах, де жила ці дні.

— Це неважливо.

— Для мене важливо! — промовив він, підходячи впритул і беручи знов мою руку у свою, перевіряючи на рани.
Він був так близько. Від нього віяло теплом, і через це я ще більше відчувала, наскільки мені холодно.
Озноб пронісся по тілу. Я дивилась на те, як він торкається кожної рани подушечками своїх пальців.
Уважний, ніжний, такий рідний... коханий.

Я відштовхнула його. Моя злість, обурення дуже мені допомагали в цьому.

— Не наближайся до мене, не торкайся так... Я не розумію, чому ти не злишся на мене, чому не кричиш?!