71 Глава. «Я теж чекаю...»

Ян

Я вийшов і сів за маленький літній стіл, на якому ми їмо, коли надворі тепло. Вже як два тижні осені минуло. Було досить тепло, хоч вечори вже були холодні.

Відпивши трохи чаю з кухля, я поклав його на стіл, дивлячись, як починає заходити сонце.
Сьогодні був прекрасний захід сонця, хоча в прогнозі погоди показують, що на завтра буде сильний дощ.

Відвезу Ваню в школу зранку. Шкода, що завтра не субота, а тільки п'ятниця. Я б залишився з Ваньом на цілий день. Мене дуже турбує, як він себе поводить.

Я подивився на дисплей: «Не прочитано». Я заплющив очіна мить, кладучи телефон на стіл і спираючи голову на руки. Пройшло вже три тижні.

— Коли ж ти повернешся, Женю? — спитав я у тиші, дивлячись на яскраві-оранжевий захід сонця.

Я заплющив очі й уявив, як ми всі троє спостерігаємо за цим прекрасним заходом сонця. Женя посміхається і укриває пледом Ваню, обіймаючи його, а я приношу їм гарячий чай. Женя цілує Ваню в щічку, а потім мене.

«Кохана, будь ласка, повернися...» — промовив я в думках.

Я відчув, як Джессі застрибнула мені на коліна. Я відкинувся на спинку стільця. Посміхнувшись, я погладив це руде чудо, а вона вляглася і почала муркотіти.

— Скажи, Джессі, де твоя хазяйка? Ти ж теж за нею сумуєш?

— Мяууууу.

— Я теж сумую за нею... — сказавши це, я знов подивився в далечінь, спостерігаючи, як потроху сонце ховається, залишаючи після себе тільки слід, який скоро сховає темрява...

Почувши кроки, я обернувся і побачив Ваню, який йшов до мене. Я йому посміхнувся.

— Синку, сідай до мене.

— Тату, я прийшов за Джессі, — сказав він, підходячи й беручи Джессі собі на руки. Це смішно виглядало, тому що Джессі була великою кішечкою.

— Ваню, посиди біля мене трохи.

Він подивився на мене і все ж послухався й сів на сусідній стільчик, а я притягнув стільчик ближче до себе разом із Ванею. Він гладив Джессі, нічого не говорячи.

— Синку, в тебе в школі все добре?

— Так, все добре, — промовив він, кладучи руку на голову Джессі.

— Хочеш чаю? — спитав я, пропонуючи свій кухоль.

Він тільки похитав головою на знак відмови.

— Ваню, скажи мені, куди ти ходиш після школи? — спокійно спитав я.

Він припинив гладити Джессі й не відповідав.

— Не хочеш сказати мені, чому повертаєшся так пізно зі школи? Твоя вчителька сказала, що у вас зараз немає ще ніяких гуртків. — Він продовжував мовчати.
— Синку, подивись на мене. — Він обернувся, уникаючи дивитися мені в очі. — Ти ж знаєш, що я не буду на тебе кричати. Давай просто поговоримо, тому що я хвилююся.

Ваня знов переключився на Джессі. Я не хотів на нього тиснути й думав, що він мені нічого не скаже.

— Я ходив до Жені додому... спитав тьотю Зіну, чи Женя не поверталася... іще був у дяді Петі, він сказав, що вона не дзвонила йому... — тихо промовив він.

— Тобто ти всі ці дні ходив до неї? — спитав я, усвідомлюючи, як ми з ним схожі. Я також не раз приїжджав до Жені, просто сидячи в машині й дивлячись на її дім.

— Так. Ти сердишся на мене, тату?

— Ні, не сержуся, але наступного разу скажи мені, щоб я не хвилювався і знав, де ти. А ще краще — просто скажи мені, і ми поїдемо разом.

— Справді? — спитав він, подивившись на мене.

— Так, синку.

Я пригорнув його до свого боку і обійняв.

— Я теж чекаю її, синку. Тобі не потрібно це приховувати від мене.

Почувши ці слова, він пригорнувся до мене сильніше.

— Татку, а якщо Женя не прийде більше до нас?

Я чекав подібного питання, і воно було непростим навіть для мене, але сину я не хотів брехати.
Я дивився на нього якийсь час, перш ніж відповісти:

— Синку, давай ми не будемо вирішувати за Женю, а то вона цього не любить. Ми просто почекаємо її, і коли вона буде готова, то прийде і все нам пояснить. Добре?

— Добре, татку. Ми почекаємо її, — подивившись на мене, він спитав: — А як довго потрібно чекати?

Я посміхнувся до нього і погладив по голові.

— Не знаю, синку. Сподіваюся, не дуже довго.

Ми так сиділи аж до самої ночі. Ваня заснув, і я відніс його в його кімнату й поклав у ліжко, прикривши ковдрою.
Поцілував, трохи посидів біля нього, спостерігаючи, як він спить, а потім пішов на кухню.

Сівши на диван, я відкрив телефон і ввімкнув відео, яке сам і знімав: як Ваня і Женя катаються на гойдалці. Як вони сміються.
Відклавши телефон, я приліг на диван, дивлячись у стелю і слухаючи голоси Вані й Жені, які доносилися із телефона.

— Знов дивишся? — спитала Емі, сідаючи біля мене на край дивана.

— Ти ще не спиш? — спитав я, ігноруючи її питання.

— Не можу заснути. Бачу, ти теж, — сказала вона, кивнувши на телефон. — Ти вже його мільйон разів подивився.

— Емі, мені зараз не до жартів.

— А я і не жартую. Я тебе розумію і розділяю твій сум. Мені також її не вистачає... — промовила вона, кладучи свою руку мені на груди і ледь відчутно поплескуючи.

— Знаєш, куди Ваня ходив після школи?

— Можу припустити, що це якось пов'язано із Женею.

— Так. Він ходив до неї додому. Був у Зіни, він навіть пішов до дяді Петі.

— Можу його зрозуміти.

— Емі, він пішов сам туди, уявляєш?

— Я розумію, що ти хвилюєшся за нього, але зрозумій і ти його. Він дуже сильно полюбив її, звик до неї, а тут вона просто зникла.

— Я розумію, Емі, але він ще зовсім малий...

— Він дуже схожий на свою маму: вона також добивалася того, чого хотіла, особливо якщо це було пов'язано із тим, кого вона любила.
Я пам'ятаю, як вона тебе добивалася. Бачила, яка вона була уперта, коли дізналася, що вагітна, і її ніякі ризики не страшили.

— Ти ще так добре це пам'ятаєш?

— Так. Я ж до вас приходила дуже часто. Обожнювала залишатися з вами.

— У вас із Вікою були хороші стосунки, але ти ніколи не називала її своїм другом, чому ж із Женею все інакше?