70 Глава «Ти сердишся...»

Ян

— Синку, скажи мені, ти ж у мене дорослий, але обпікся як дитина. Як це вийшло? — спитала мене мама, накладаючи пов'язку на мою руку.

— Випадково, мамо. Відволікся на секунду, — промовив я, згадуючи, як ледь не пролив на себе всю каструлю супу, задумавшись про Женю.

— Яне, а якби Ванюша був десь поруч? — сказала мама, дивлячись із докором і співчуттям.

Коли вони дізналися, що Женя зникла, то приїхали погостити до нас і тепер опікують нас із Ваньом.

Я втомився, намагаючись удати, що все нормально. Її вже немає два тижні. Tелефон як був вимкнений, так і залишився. Повідомлення не відкриті.

Що я тільки їй не писав, але вона навіть не відкриває. За ці дні я вже багато пережив: від злості до бажання, щоб вона опинилася переді мною і щоб я поцілував її.

Від того, щоб накричати, до того, що я кажу, як сильно її кохаю, як глибоко вона оселилася в мені.

Я потер обличчя руками, закриваючи собі очі. Я відчув, як мама поклала мені свою руку на плече і поплескала.

— Вона повернеться, Яне, не муч себе так... — тихо промовила мама.

— Чому ж ти така впевнена, що вона прийде?

Мама не відповідала якийсь час, і я подивився на неї.

— Тому що я бачила, як вона любить вас...

— Але це зовсім їй не завадило втекти, нічого нам не сказавши.

— Так, вона вчинила не мудро, але хто із нас ідеальний? Чи ти ніколи не помилявся?

— Мам, я...

— Знаю, синку. Ти просто боїшся, і це я розумію. Я ж твоя мама, мені достатньо тільки подивитися вам з Емі в очі, і я бачу, що ви чимось засмучені, — трохи посміхнулася вона, погладжуючи моє плече. — Я впевнена, що коли Женя подумає і заспокоїться, то повернеться.

— Мам, пройшло вже два тижні. Тобі не здається, що цього для «подумати» забагато? Можна ж було написати нам хоч щось, що з нею все добре. — Мої жести виходили різкі.

— Вона навіть Ваневі не відповідає... — дивлячись в очі мами, промовив я, згадуючи, що за ці дні Ваня став сам не свій. Тихіший, мало їсть, постійно питає про Женю, не хоче розмовляти. Спить в обійму з її шарфом, який їму порвали в школі.

— Яне, я можу тебе зрозуміти як мама, і мені дуже боляче за вас, але подумай про інше. Що ж з нею відбувається, раз вона була змушена втекти? Женя ж там сама, напевно...

Я знов подивився на маму, в якої були сльози на очах і тремтів голос.

— Ти переживаєш за неї, — не питав я, а констатував факт.

— А що, мені не можна? — спитала вона, витираючи сльози.

— Вона ж навіть не подумала про Ваню, мамо.

— Але ж ти не знаєш, чому вона пішла, не знаєш, що за чоловік її батько і що він їй наговорив.

— Так. Не знаю. Тому що вона мені так і не довірилася. Не розповіла нічого. Не захотіла, щоб ми впоралися з усім разом, — вдарив я по столу, встаючи, не витримуючи більше сидіти на стільці. Мама здригнулася.

— Ти сердишся.

— Так, сержуся, а що, у мене немає причин для цього?

— І на кого ж ти сердишся?

— На Женю, звісно.

— Але чому в мене відчуття, що ти сердишся більше на себе? — промовила мама, поправляючи скатертину на столі.

— Я... не справляюся, мам, — сказав я вже тихіше, видихаючи й опускаючи плечі.

Вона підійшла до мене зі спини й обійняла. Я схилив свою голову на її.

— У нашу першу зустріч Женя сказала, що сильна людина може сказати, що їй боляче... Мам, мені болить, і я не знаю, що робити.
Я дуже боюся, що вона не повернеться... Сержуся на неї, але так сильно хочу, щоб це все виявилося просто страшним сном і я міг просто обійняти її. Щоб вона поділилася зі мною тим, що в неї болить... Щоб ми знов до неї прийшли із Ванею, а вона на нас чекала, забруднена в борошні...

— Ох, синку... — сказала вона, пригортаючи мене сильніше.

— Знаєш, ми були такі щасливі разом, я планував, як ми одружимося, як будемо жити разом, сваритися, миритися, виховувати Ваню, а вона просто зникла.

— Синку, вона прийде.

— Ти не можеш мене запевнити, тому що не знаєш, як і я.

— Я вірю в те, що вона пам'ятає, як ви її любили.

— Сподіваюся... — промовивши ці слова, я дозволив скотитися одній сльозі по моєму обличчю...

Через якийсь час я зайшов до Вані в кімнату, і він спав. Я присів біля нього на ліжко, погладив його по спині.

Я дивився, як він спить в обійму із шарфом Жені та її кішкою, яку ми забрали в Зіни, тому що Ваня так захотів.

Він дбав про неї, як він сказав, «для Жені», але чомусь мені здавалося, що він хотів, щоб Женя прийшла до нас за нею. А може, так він відчував присутність Жені.

Я думав, що Ваня буде більше вередувати, але все сталося навпаки. Він почав ходити до школи тиждень тому. Вчився добре, навіть іноді занадто добре.

Мене лякала саме ця тиша. І щодня все більше тиші. Він не грається, відмовляється іти до Мішки, весь час сидить вдома, наче чогось чекає. Не важко зрозуміти, що, або точніше кого, він так чекає.

Я зітхнув і сперся рукою трохи нижче голови Вані й відчув щось під рукою. Я підняв трохи ковдру і побачив телефон.

Я відкрив його, і екран освітив пів кімнати й вдарив мене по очах. Я знизив яскравість.
На екрані було незакрите вікно із їхньою перепискою з Женею.

Я прогорнув трохи уверх: «Люблю тебе, Ванюша» і іще «На добраніч. Люблю тебе...», «Слухайся тата...».

Смайлики, що сміються, після чергового повідомлення.

Я дійшов до голосового. Збавивши звук на мінімум, я приклав телефон до вуха і увімкнув: «Ваня, ти мій маленький вундеркінд. Знаєш, я тепер роблю нове замовлення, і я скучила за тобою, — вона зробила маленьку паузу і продовжила: — Хочу, щоб ви були тут із Яном. Цілую тебе...» І іще одне: «Сьогодні я тобі пельменів наліплю ввечері, — щасливий голос почув я. — Що б ти ще хотів, щоб я приготувала?»

Її голос був такий знайомий.

«Будь ласка, Женю, повернися, я не буду навіть сваритися на тебе», — промовив я подумки.