69 Глава. «Друга сторона медалі»

Ян

— Тату, тату, а ця мені підходить? — спитав Ваня, міряючи вже третю сорочку поспіль. Тепер сорочка була чорна.

— О, синку, ця супер! У мене теж десь була чорна, будемо разом у чорному.

— А Жені сподобається, тату?

— Думаю, ти їй сподобаєшся у будь-якому вигляді, — усміхаючись, промовив я. — Іди до мене, синку.

Ваня відразу підійшов до мене, і я міцно стиснув його в обіймах.

— Татку, ти мене задушиш! — сміючись, сказав він.

— Мені трохи можна, — сказав я, цілуючи його в щічку, потім у лоб, потім у другу щічку. — Синку, я тебе дуже сильно люблю.

— І я тебе люблю дуже-дуже! Ну що, ми вже йдемо до Жені?

Я посміхнувся. У Вані тепер у голові всюди Женя. Він дуже сильно прив'язався до неї. Не знаю, чи розуміє вона, як сильно насправді прив'язалася до нього, чи ні. Але це дуже помітно збоку.

Коли дивишся на них — наче син із мамою, і не сказав би, що Женя йому насправді чужа по крові.
За весь час, що ми знайомі, у них з'явилося щось своє, що не належить іншим, навіть мені, — наче на своїй хвилі. Вони розуміють один одного з пів слова.
В одну мить говорять про щось серйозне, а в іншу — носяться по дому і грають у квача, потім готують разом, потім щось роблять із дерева, а потім усе фарбують, і себе теж. І бігають усміхнені.

Обіймають мене, починають дражнити. Ваня навіть ділиться з нею своїми почуттями більше, ніж зі мною. Я б, можливо, ревнував, але коли бачу, які вони двоє щасливі, розумію, як мені сильно цього не вистачало.

Тепер ми наче повноцінна сім'я. Хоча я не знаю, коли Женя все ж довіриться мені й ми одружимося, але це і не найважливіше.
Важливіше те, що я можу робити їх щасливими обох.

Ваня пішов до Емі показати, як він одягнувся, а я почав також одягатися.
Вона сьогодні запросила нас на романтичну вечерю. Я чомусь трохи хвилювався, а серце так і калатало.
Залишалося дві години до призначеного часу, але ми виїдемо трохи раніше, тому що я хочу заїхати іще по квіти, які замовив уранці, і купити щось солоденького для моєї ласунки.

Тепер у мене двоє обожнювачів пельменів і солодкого. Я засміявся вголос, дивлячись у дзеркало і бачачи перед очима Женю й Ваню, які їли булочки з пудрою, замурзалися в ній і дивилися на мене, наче не розуміючи, що ж тут дивного.

Я застібнув усі ґудзики, крім двох останніх. Поправив волосся. Сподіваюся, Жені сподобається. Попшикався парфумами й пішов шукати Ваню.

Я зайшов до Емі в кімнату, а вони про щось говорили. Емі побачила мене, оглянула з ніг до голови.

— Яне, а ви красиві!

— Дякую, сестричко. Думаєш, Жені сподобається?

— Впевнена. Хоча не впевнена, хто буде більш здивований, — промовила вона, погравши бровами.

— Що ти маєш на увазі?

— Навіть не питай, я тобі не скажу.

— Слухай, ти якась нині надто задоволена, колися, що між вами сталося? І іще ця нова бандана... Це Женя тобі знов подарувала?

— Як ти зрозумів?

— Стиль зовсім не твій, — промовив я, дивлячись на бандану на її руці, яка була вся в міньйонах. Я посміхнувся. Як же це схоже на Женю! Наче така серйозна, а в серці — наївна і щира дівчина.

— Перестань сміятися. Це Женя подарувала мені сьогодні як своєму другу, — промовила Емі, дивлячись на бандану і посміхаючись.

— Женя погодилася бути твоїм другом?
Я аж брови підняв.

— От-от, у мене подібний вираз обличчя був. Від нашої Жені не знаєш, чого чекати. Вона завжди мене дивує.

— Емі, я таку теж хочу! — сказав Ваня.

— Скажи про це Жені, Ванюшо, — промовила Емі.

У Вані очі загорілися, думаю, сьогодні Женя дізнається, що потрібно було купувати більше бандан.

— Ну що, синку, пішли? Нам потрібно іще багато куди заїхати, ми ж не будемо змушувати Женю чекати, так?

— Звісно, татку.

Ми помахали Емі, Ваня її поцілував, і вона мені сказала на прощання, щоб я тримав сьогодні щелепу на місці, чого я зовсім не розумів, але вона не стала пояснювати.

І ми поїхали. Спочатку заїхали за квітами і взяли один великий букет, і Вані маленький спеціально зробили.
Потім ми зайшли в кондитерську і набрали солодощів, потім іще в магазин — набрали різних фруктів, соку, водички й взяли іще Жені м'яку іграшку, яка сподобалась Вані, — це була білочка з горішком.

Скупившись усім, ми попрямували до Жені й навіть прибули трохи раніше. На годиннику було 18:43.

— Ну що, синку, будемо чекати в машині чи йдемо відразу?

— Ідемо вже, татку.

Вані важко було чекати. Він хотів до Жені, ну, якщо чесно, я теж скучив до нестями.

— Так, Женя буде, думаю, не проти, якщо ми трохи раніше будемо, — підмигнув я сину і простягнув до нього кулак, а він відразу торкнувся своїм, посміхаючись і кліпаючи. Женя все ж навчила його кліпати одним оком.

Ми вийшли, я подав Вані його букет і білку, звісно. А сам взяв пакунок і букет, і ми пішли, відчиняючи хвіртку.

Я подзвонив у двері, але Женя не виходила. Може, не почула? Я подзвонив іще кілька разів.

— Татку, може, Женя пішла у магазин або до тітки Зіни?

— Може бути, синку, але це не схоже на Женю, — останні слова я промовив уже тихіше, відчуваючи тривогу.

Я взяв телефон і набрав Женю, але почув тільки: «Абонент поза зоною досяжності. Піп, піп, піп...»

Мені це зовсім не подобалося. Женя зазвичай повідомляє, якщо щось іде не за планом, або вона не встигає.

— Алло, Емі.

— Так, Яне, ти щось хотів?

— Емі, з Женею сьогодні все було добре? Ти нічого не помітила дивного?

— Так, вона була дивна.

— Що саме було дивне?

— Дуже щаслива, — сміючись, сказала Емі.

— Емі, я тебе серйозно питаю.

— Щось сталося, Яне?

— Женя не відчиняє і телефон вимкнений.

— Так вона, може, вийшла кудись, а телефон розрядився.

— Ми говоримо про Женю, Емі.

— Так, тут я згодна. Але що ж могло статися за пару годин? Вона мені казала, що буде готуватися до вечора, і не казала, що їй потрібно кудись іти абощо, — сказала вона і замовкла, а потім продовжила: — Яне, а може, знов напад, як тоді у нас... У тебе немає ключа від її дому?