68 Глава. «Не схожа»

Женя

Я знов дивилась в ці очі, які були так схожі на мої. Тільки в нього вони тепер були залиті спиртним.

— Чому ти сюди прийшов? — ще раз спитала я, важко контролюючи свій голос і гнів, який наростав у мені.

— Ти що, зовсім не рада бачити свого батька? — спитав він заплітаним голосом.

Він відійшов від мене на пару кроків і стояв ледве на ногах.

Я стояла твердо на своїх ногах, але розуміла, що цієї витримки вистачить ненадовго. Огида так і рвалася назовні.

— В мене вже немає батька. Тієї ночі ти вбив його для мене.

Так хотілося втекти в дім, зачинивши двері...

— Що, вирішила, якщо змінила прізвище, значить, усе — можна зробити вигляд, що в тебе немає батька? Невдячне дівчисько!

— Іди геть, а то я викличу поліцію, тобі ж заборонено до мене наближатися.

— Здала свого власного батька і не соромишся.

— Я ж твоя донька і так на тебе схожа, тому я й не соромлюся. Це твоя кров, яка тече в моїх венах.

— Ти не схожа на мене! — виплюнув сердито він.

— То навіщо ти прийшов? — тремтячи вся ізсередини. Кожен його рух у мій бік я сприймала як загрозу.

Він дивився на мене, потім на дім і знов на мене.

— Коли дивлюся на тебе, то не можу не сердитися. Твій вигляд витягує назовні те, що я не хочу відчувати. Коли ти пішла, я нарешті заспокоївся, але те відео... ти там...

Чути це все знов було дуже боляче.

— Скажи мені чесно, чому ти мене так ненавидиш все життя, я ж твоя донька, — із тремтячим голосом спитала я.

Я все життя задавала собі це питання, я навіть думала, що, можливо, я не його справжня донька, але ні. Занадто багато схожості.

Я не могла зрозуміти, що не так я робила, і просто змирилася з тим фактом, що саме моє існування він ненавидить.

Я стисла руку в кулак, намагаючись тримати себе в руках, але тремтячі й холодні руки видавали мене.
На дворі було дуже тепло, але я вся заціпеніла.

Він зробив крок до мене, а я автоматично крок назад, спираючись на двері.

— Не підходь!

Все всередині мене кричало: «ТРИВОГА, ТРИВОГА, ТРИВОГА!»

— Ти її чиста копія, — зі злістю в голосі сказав він.

— Чия копія? — не розуміючи, промовила я.

— Моєї матері, яка кинула нас із батьком. Кинула МЕНЕ! — останнє він прокричав.

Я не могла скласти почуте в логічну послідовність. Він ніколи не казав нічого про свою матір.
— Коли ти народилася, я тебе любив. Але коли ти почала підростати, я почав помічати її, і чим ти старшою ставала, тим сильніше на неї була схожа. І я не міг спокійно на тебе дивитися.

— Тобто ти ненавидів мене, свою дитину, тільки тому, що я зовні схожа на неї? — глухо спитала я.

— Ти не розумієш. Вона кинула мене. МЕНЕ, свого рідного сина. Мені тоді було всього 11 років. Сказала мені, що ніколи мене не хотіла. І батька не любила...

Я закрила очі, не справляючись із собою. Кожне слово било дуже сильно.

— Але в чому була винна я?

Він наче не чув моїх слів.

— І що, ти прийшов мені це розповісти?

— Я побачив у твоєї мами на телефоні... як це взагалі можливо... — говорив він навпопад, не дивлячись на мене.

— Яке відео?

Тут він глянув на мене, наче вперше бачив. Я втиснулася в двері іще сильніше. Мені було страшно.
Все в мені продовжувало бити тривогу: «Біжи від нього!»

— Там ти була з тим малим, гойдалися на гойдалці. Ти його обіймала... цілувала... чужу дитину... — він взявся за голову. — Ти любиш цю дитину. ЧУЖУ ДИТИНУ. Як таке можливо??? Ти її копія, але ти полюбила чужу дитину, а вона навіть мене не любила...

Я відчула, як сльоза стікає по обличчю. Я похитала головою, щоб триматися.

Він усівся на землю, тримаючись за голову.

— Я помилився. Як таке можливо?? Ти любиш, а вона не любила. ЧОМУ???

Усі мої нутрощі скрутило в тугий вузол. Я витягнула телефон із кишені й набрала брата.

— Алло, Славо, забери батька звідси... Він у мене під будинком... Не знаю! Спитай його самого, навіщо він припхався знов у моє життя, — сердито сказала я.

Запах спиртного донісся до мене, коли вітерець подув, мене аж замутило. Я зайшла в дім і із гуркотом зачинила двері, замкнувши на замок.

Я ледве дійшла до ванної кімнати, очищаючи шлунок від усього, що в мені було. Усівшись біля унітаза, я просто сперлася на тумбочку від раковини. Я абсолютно не мала сил.

«Ти її копія...» — ці слова продовжували лунати в мене в голові. Я вся тремтіла ізсередини.

Обійнявши ноги руками, я поклала голову на коліна. Мені було дуже холодно, зуб на зуб не попадав.

Я не мала сил встати, а перед очима миготіли картинки, які я не хотіла більше згадувати.

Спогад

Я сиділа біля того покинутого дому і дивилася на вазу, яку сама розбила.

«Ти душиш мене своєю любов'ю...»

Я поплескала себе по грудях, заспокоюючись.

— Женю, будь ласка, заспокойся, — промовила до себе. — Ти більше не дозволиш своїй любові шкодити комусь. Бльше ніяких друзів... більше ніякої любові...

«Можливо, я взагалі не здатна кого-небудь любити. І я не заслуговую на любов. Навіть мій батько мене ненавидить, що тоді казати про інших?

Брати ніколи не любили... а мама за своєю любов'ю до батька нікого не бачила, хоч і любила мене по-своєму. Чого я могла чекати від Лєнки? Наївна».

Я сиділа там аж до вечора, зовсім уже стемніло. Я згадала, що мама сьогодні прийде досить пізно, і мені дістанеться, якщо батько побачить, що я повернулася вночі.

Він взагалі чіплявся до мене з приводу і без. Я навіть уже перестала думати, чому він так мене не любить. Я просто втомилася.

Прийду і тихо зайду, головне, щоб брати не здали...

І, вставши, я попрямувала додому. Прийшовши, я відчиняла хвіртку, тихо подивилася навколо: у всіх кімнатах було темно.
Дивно. Батько ж сьогодні мав бути вдома. Може, його викликали абощо. Я зітхнула. Хоч із цим не доведеться розбиратися сьогодні.

Я тихо відчинила вхідні двері за звичкою. Пройшла у вітальню. В домі була гробова тиша. І я попрямувала до себе в кімнату.