67 Глава. «Друг»

Женя

Я стояла біля дзеркала, дивилась у своє відображення і посміхалася.

Я іще раз подивилася на дисплей телефону, на останнє повідомлення, яке написала Яну: «Запрошую тебе сьогодні ввечері на романтичну вечерю», — і його відповідь: «Шкода, що тільки ввечері, а то я б уже приїхав».

Я знов йому написала: «Чекаю вас із Ванею о 7 годині», — і він відповів: «Будемо рівно о 7, кохана. Цілую до вечора», — і сердечок наставив у кінці.

Я посміхнулася, відчуваючи, як усередині все скручується від хвилювання.

Я подивилася на каблучку у відкритій коробочці, яка відображалася в дзеркалі.

«Боже, я дійсно зважилася на цей крок?» — я вдихнула повітря, видихнула і набрала Емі.

— Оооо, які люди мені телефонують!

— Зазвичай люди вітаються, — промовила я, сміючись.

— Привіт, Женю. Що ж у лісі таке здохло, що ти мені зателефонувала? — награно спитала вона.

— Мені потрібна сукня на вечір, пішли зі мною, допоможеш вибрати.

— Ти мене шокуєш сьогодні, звісно. Одна новина краща за іншу.

— Емі, ти йдеш чи ні?

— Авжеж іду, як я можу таке пропустити! До речі, а що за привід?

— Романтична вечеря з Яном.

— Тобто побачення. Я тільки не зрозуміла, а до чого там сукня? Відчуваю, тут щось нечисто.

— Вимкни свого Шерлока і йди одягайся, я тебе буду чекати.

— Ладно, ладно. А ти в чому будеш одягнена?

— Шорти, футболка.

— От і я так теж одягнуся.

— І що, ми будемо ходити як парочка?

— Так і бачу нас двох. Буде дуже мило, — промовила вона, сміючись.

— Я кладу слухавку.

— Женю, ти... — я не почула, що вона хотіла сказати, тому що поклала слухавку.

Дрібне тремтіння пробігло по всьому тілу від думки, що сьогодні ввечері я хотіла зробити.
Минуло вже майже три місяці з того дня, коли Ян зробив мені пропозицію.

Я багато чого пережила і, особливо, сумнівів та страху. Я і тепер боюся, сумніваюся. Взагалі є відчуття, що хочу втекти, але ці дві пари очей мене не відпускають.

Я пішла на кухню і нагодувала свою кішечку Джессі. І пішла одягатися, щоб бути готовою, поки Емі приїде.
Я страшенно не любила запізнюватися або відчуття, що мене хтось чекає.

Тому швидко одягла шортики до коліна — світло-сірі, і футболку — білу, всю в чорні зірочки. Розчесала волосся і зібрала у хвостик, і взяла кепочку білого кольору. Я подивилася на себе в дзеркало.

Мені дуже личило це вбрання. Я покрутилася, а потім почала підтанцьовувати під музику, яка лилася з колонок.
Періодично ловлячи свої рухи в дзеркалі.

Як це важко — пояснити відчуття: і радість, і передчуття, і страх, і невпевненість.
Але це вся я.

За цей час я стала трохи впевненішою в собі. Мені дуже допомагає те, що я наче повертаюсь до себе тієї, яка була в дитинстві.

Я вже не так боюся показувати свої почуття або висловлюватися про те, що думаю. І мені шалено подобається, що я займаюся улюбленою справою. І Ян, і Ваня повністю мене в цьому підтримують.

Насправді це дуже приємно, коли тебе підтримують твої близькі люди. Ти з ними не закриваєшся, а навпаки — відкриваєшся все більше, і це наче окриляє.

Я не замислювалася, наскільки мені не вистачало себе справжньої. Тієї, яка радіє будь-чому, яка постійно посміхається навіть без причини, тієї, яка може працювати годинами поспіль і радіти своїй праці, або тієї, яка прокидається з посмішкою на обличчі, навіть якщо це рано.

Можливо, для когось це дивно, а для мене — нова реальність, і вона мене лякає, але ще більше мені хочеться так жити.

Відчувати, що я жива, що я комусь потрібна. Що на мене можуть чекати або дбати про мене, а найцінніше те, що я сама можу любити, і це може не лякати, а навпаки — радісно вражати людину.
Я згадала Ваню і як він мене обіймає, як лягає мені під бочок, коли ми щось дивимося. Я посміхнулась кутиками губ.

Так, у мене є минуле, але я не хочу, щоб воно забирало в мене радість у майбутньому. Це я усвідомила не так давно.

«І що я маю робити із цією купою почуттів, які в тебе змінюються кожні п'ять хвилин?» — бурчав мій реаліст.

«Радіти», — відповіла я йому.

«Ой, порадієш із тобою... Я тут уже як на пороховій бочці останні пару місяців. Спокою мені не даси», — награно обурювався він.

Я тільки махнула руку на нього подумки.

Коли я почула дзвінок у двері, то пішла відчиняти. Там була Емі, і вона одяглася дуже схоже на мене. Цікаво, а як вона так здогадалася?

— Ну, привіт.

— Привіт, Емі, можемо їхати.

Я взулася, і ми вийшли, сіли в машину й рушили.

— Ну, розказуй, що сталося, що ти аж уся світишся? Потрібно було вдягнути сонцезахисні окуляри.

— Дуже смішно. Ти прямо майстриня невдалих жартів.

— Цікаво, а ми з тобою можемо поговорити нормально чи ні, тільки піддражнювати одна одну? — спитала Емі, подивившись мені в очі.

— А це буде цікаво?

— Женю!

— Ладно, ладно. Вибач. Як ти сьогодні почуваєшся?

— Добре.

— По тобі, звісно, не зовсім так скажеш. Що там у твоїй голові крутиться?

— Я не хочу про це говорити, давай сьогодні про тебе.

— І що ти хочеш знати?

— Ти просто так вирішила купити сукню на побачення? Чомусь я в це взагалі не вірю.

— Так, це не просто так, але я не хочу, щоб Ян про це знав. Ти можеш зберегти це між нами?

— Так, Женю. Я таємниці берегти вмію.

— От і прекрасно.

— То що ж ти придумала?

Я подивилась на неї, думаючи, чи можна їй розказати. І потім вирішила: краще не треба.

— То секрет.

— Не скажеш, значить?

— Ні.

Так ми і доїхали до красивого магазину з одягом. Там було і вечірнє вбрання. Емі мене заштовхала в примірочну, і я вже не одну сукню приміряла, але все було не те.

І тут випадково помітила білу сукню, яка висіла в кутку. Консультантка сказала, що вона лише одна і якраз мого розміру.