66 Глава. «Час»

Женя

— Женю, — почула я голос Зіни і повернулася. Вона махала мені, привертаючи увагу. Я зайшла в її хвіртку і підійшла до її дому.

— Привіт, Женю.

— Привіт. Ви щось хотіли?

— Ти мене уникаєш?

— Не вас, а розмови. Якщо ви хочете зі мною поговорити про Яна, а я б не дуже хотіла говорити.

— Думаєш, уникаючи, проблема зникне?

Я зітхнула, кладучи руки на боки.

— Ніякої проблеми немає. Він сказав, що буде чекати, поки я не буду готова.

— Ян розумний. І ти дійсно маєш право на час, але чи справа в самому часі, Женю?

Я відвела погляд, щоб не дивитися їй в очі. Вона сиділа на стільчику під домом, а я стояла і думала, куди б чкурнути.

Сьогодні дуже не хотілося говорити. Мене ця пропозиція мучить вже місяць, і я просто втомилася думати про це.

Я просто ігнорувала, і у мене дуже гарно це виходило. Багато працювала у дядька Петі, хоч він і бурчав, але бачив, що мені непросто.

— Зіно, що ви хочете від мене? — промовила я незадоволено, шкодуючи, що колись трохи розповіла Зіні про своє минуле — тоді іще, коли думала, що це мені не зашкодить.

Тоді мені потрібно було хоч трохи виговоритися, щоб не збожеволіти. Втім, як і всім нормальним людям.

«Проблема тільки в тому, що ми ніколи не належали до цих "нормальних"», — сказав мій реаліст, посміюючись.

— Хочу, щоб ти була щаслива...

— Всі хочуть... і я також хочу, але, на жаль, це не змінює того, що було, і не змінює того, що я — як поранене звірятко, якого де не погладь, там всюди болить, і від цього стає іще страшніше, — обурювалася я, розводячи руками.

— Ян — прекрасна людина, і це факт, я це визнаю і зовсім не заперечую, але хто взагалі вирішив, що рани, яких тобі завдавали роками, слова, які тобі вбивали в голову, можна просто стерти коротким часом або взагалі просто хорошою людиною? — я змахнула сльозу зі свого обличчя і продовжила:
— Я його полюбила, — я це нарешті озвучила, — і навіть вже не так боюся. Але скажіть мені, що мені робити з тим, що я десь на підсвідомості перевіряю його?
А довіра — це ж взагалі наче те, чого я ніколи не знала.
Я намагаюся, намагаюся... Я прикладаю зусилля, стараюся розказувати, що мене тривожить, — протягнула я руку в повітря перед собою, і вона вся тремтіла, тож я стисла її в кулак,

— але тільки одна думка, що я розкажу йому про своє минуле і він не зрозуміє, або відвернеться, або піде розбиратися, жахає мене. І я не знаю, що із цього страшніше.
А як виходити заміж за людину, якій ти не довіряєш цілком... не можеш просто показати свої рани, які болять навіть тепер??? — Очі зовсім заволокло пеленою зі сліз.

— Щаслива... — я гірко посміхнулася. — Можливо, це щастя ніколи не було моїм і я просто намагаюся повірити у казку, — промовила я, відводячи погляд від неї і натрапивши на свій дім.

Лампочки були навколо дому, вони були реальні, наче показували, що мої страхи безпідставні.

Дзвінкий сміх Вані, який лунав у моїй голові. Закоханий погляд Яна, який стояв перед очима...

«Я так боюся, що в одну мить це все зникне... вони зникнуть...»

— Вибач, Женю. За своїми відчуттями я забула подумати про тебе.

— Нічого, я вже звикла до цього за своє життя... — сказала я, і не думаючи пом'якшувати свою думку.
Я не хотіла цієї розмови, не хотіла ранити, але мої рани наче всі оголені, і кожен, хто торкається, викликає біль.

— Сьогодні я тобі дещо розкажу.

— Я втомилася, Зіно, і не хочу нічого чути.

— Я тебе не питала, хочеш ти чи ні. Ти просто вислухаєш, а після цього я тобі більше нічого не скажу, — суворо сказала вона.

Я набрала повітря в груди, готуючись слухати.

— Ти знаєш, у мене була донька...

«Але чому саме сьогодні вона хоче це на мене вилити?» — подумала я, проте продовжила слухати, не дивлячись на неї.

— Соня, — коли вона вимовила її ім'я, голос здригнувся. — Я її дуже любила. Після того як мій чоловік нас кинув, я її на ноги ставила сама.
Вона стала моєю відрадою. І я її опікала, і іноді навіть перегинала палицю. Вона росла і була, можна сказати, ідеальною дитиною.

Слухняна, розумна. Гарна. Вчилася на лікаря, була найкращою у класі. Ти знаєш, як я пишалася?
Всім своїм колегам розказувала, що моя дочка буде моєю заміною в лікарні.

І все було прекрасно, поки я не помітила, що вона стала дивно поводитися, а потім я дізналася, що вона почала зустрічатися з хлопцем, який теж вчився там, але був трохи старшим за неї.
Коли я її прямо спитала, вона все розказала, ти б бачила її сяючі очі, — я почула, що її голос став тихішим, я обернулася до неї, а вона дивилася в підлогу, явно згадуючи свою доньку.

— Я їй сказала, що вона зруйнує своє майбутнє... Ми почали сваритися.
Вона запевняла, що буде гарно вчитися і що все буде добре.

Я намагалася втрутитися, говорила з її хлопцем, але він ні в яку не хотів слухати, тільки повторював, що любить і буде дбати про неї.
І я потім вирішила, що з часом самі розійдуться, і перестала щось казати. І через якийсь час вона прийшла і сказала мені, що хоче вийти заміж за нього, і я розсердилася, я не хотіла, щоб вона псувала своє життя.
Я же розуміла, що коли вони одружаться, скоріше за все, вона насамперед народить, і ніякого навчання, ніякої кар'єри, а потім цей її хлопець кине її так, як мене кинув її батько.

Ми дуже сильно посварилися, і я не дозволила їй піти на зустріч із її хлопцем, і вночі вона втекла через вікно.
Я, коли це помітила, то розсердилася іще більше.
А через пів години мені зателефонували і сказали, що, коли вона перебігала дорогу, її збила машина. Збила насмерть... — останні слова Зіни було практично не чути. Вона плакала.

— І знаєш, Женю, що найстрашніше? — спитала вона, піднімаючи погляд і зустрічаючись очима з моїми.
— Я не можу повернути час... не можу попросити вибачення. Не можу більше побачити її щасливою.