65 Глава. «Гойдалка»

Женя

Пару днів потому.

Я стояла неподалік і дивилася, як Ваня і Ян вішають гойдалку на дерево, де ми іще взимку вішали шпаківню.

— Женю, ну як, рівно чи ні там внизу? — спитав мене Ян, зав'язуючи шнури вгорі на дереві.

Він зовсім не боявся висоти, чого не скажеш про мене.

— Іще трошки опусти ліву сторону.

— А тепер?

— Іще трохи-трохи, — показала я рукою. — Оооо, тепер ідеально.

Ян міцно позав'явував і зліз вниз.

Я принесла йому води в склянці.

— Ось попий і витрись, ти повністю спітнів, поки був на дереві.

— Яка ти в мене турботлива, — промовив він, нахиляючись до мене.

— Це тобі просто так здалося, — сказала я, відстороняючись.

— Думаєш?

Він зробив іще крок до мене.

— Впевнена, — вже посміхаючись, відповіла йому, кидаючи в нього рушник.

— Ти так зі мною?

— Я ж турбуюся, — саркастично промовила до нього.

«Він так на тебе дивиться...» — промовив мій реаліст, який геть розтанув.

— Іди-но до мене.

— Не-а.

— Ходи спробуєш гойдалку, яку я так старався повісити правильно.

Я примружила очі, потроху проходячи повз нього, але не встигла — він схопив мене в обійми.
Я обурилася.

— Яне, відпусти мене, ти весь мокрий.

— І що?

— Тобто що? Ти мене намочиш також.

— А ти проти?

— Ну звісно.

— А по тому що ти зовсім не вириваєшся, так не скажеш.

— Яне! — сказала я і вдарила його по плечу. Він посміхнувся, але не відпустив мене.

— Боягузка, — промовив він, нахиляючись і цілуючи мене в губи. Я відсторонилася трохи із
серцем, що шалено билося.

— Ти хитрун.

— Саме так, — задоволено сказав він.

Я подивилася спочатку на один бік його обличчя, потім на інший.

— Звідки не подивися — ти гарний.

Ян посміхнувся, дозволяючи мені його розглядати.

— Знаєш, нещодавно дядько Петя мені дещо сказав.

— І що ж?

— Що мені потрібно ділитися тим, що мене тривожить, із тобою.

— Тільки тим, чим ти дійсно сама хочеш поділитися добровільно.

Мені стало тепло на душі від того, що він сказав. Виявляється, дуже важливо, коли тобі дають вибір.

— Яне, а з якої ти книжки виліз?

— Не зрозумів? — звів він брови до перенісся.

— Кажуть, що ідеальні чоловіки тільки у фільмах і книгах.

— Я не ідеальний.

— Так, але дуже хороший і, можливо, трохи ідеальний саме для мене, — промовила я, проводячи великим пальцем біля його ока. Я трохи присунулася і торкнулась його носа своїм.
Ми дивилися в очі один одному.

— Я буду іще більше старатися, щоб стати для тебе найкращим.

— Ти ним вже є, Яне, — тихо промовила я і поцілувала його в губи. Він відповів, притискаючись сильніше.

— Женю, тату, подивіться, як я вмію кататися! — привернув нашу увагу Ваня.

Ми озирнулися й побачили, як Ваня на повну вже катався на новій гойдалці. Туди-сюди, туди-сюди, і так заливисто сміявся. Я посміхнулася.

— Я теж так хочу, — сказала, обертаючись до Яна.

— Я тебе покатаю, буду тебе розгойдувати.

— І я полечу з неї, як ракета в космос? — сміючись, сказала я.

Ян теж почав сміятися і провів пальцем по моєму носу.

— Ну й у тебе фантазія... — намагався він зробити суворе обличчя. — Я буду обережно тебе катати на гойдалці. До речі, ти в дитинстві любила кататися?

Ми сіли на траву неподалік дерева і спостерігали за Ванею.

— Я мало каталася в дитинстві... — тихо промовила я, відводить погляд і дивлячись на Ваню, який він радісний.

— Чому? У вас не було гойдалки?

— Була... але брати мені не дозволяли гойдатися... — іще тихіше промовила я, згадуючи, як старший брат Слава скинув мене з гойдалки ввечері, коли я потайки туди пробралася, щоб хоч трохи покататися. Не пам'ятаю вже, скільки мені тоді було — 12 чи 14, але я пам'ятаю, як коліна і руки боліли.

— Ти не ладнала з ними?

— Скоріше вони зі мною, — важко відповідаючи, сказала я, відчуваючи, що вже забагато бовкнула.

Але чомусь мені хотілося сказати більше, наче поскаржитися. Які дивні відчуття... Я вже давно не маленька, а чомусь хотілося все розказати Яну, щоб він захистив... Що зі мною?

«Терміново потрібно виміряти температуру», — насміхався з мене реаліст.

— Чому, Женю?

— У них треба спитати чому ж, — задумливо відповіла я, думаючи, що насправді я знала причину.

Брати дуже любили батька, і він їх також. Вони бачили, як він зі мною поводиться, от і переймали його поведінку, а він їм не забороняв.

Хоча молодший брат Саша не так до мене чіплявся, навіть іноді, в дуже рідкісні моменти, міг захистити від старшого або зробити щось так, щоб старший не дізнався, тобто допомогти мені.

— Обов'язково спитаю, — задумливо сказав Ян. Я повернулася до нього.

— Я не хочу, щоб ти з ними про це говорив, — трохи різко сказала я.

— Чому?

— Все, що було в минулому, нехай там і залишається. Тепер я живу своїм життям, і ми дуже рідко бачимося. Чому я й рада.

«Якби ж усе було так просто...» — сказав реаліст, засмутившись.

— Ти не сумуєш за ними?

— Ні. — Ян дивився мені в очі, шукаючи відповідь. — Яне, у мене з братами не такі стосунки, як у вас із Емі. Мені так не пощастило... — стримано промовила я. — Думаю, я вже піду покататися на гойдалці, — сказала я, встаючи і прямуючи до Вані.

Я підійшла до Вані й спіймала його:

— Ну що, тепер пустиш мене покататися? Я дуже хочу теж.

— Звісно, Женю. Я тобі допоможу розгойдатися.

— Буду тобі дуже вдячна, але будь обережний, добре?

— Добре, добре, Женю.

Ваня встав, звільняючи мені місце, а я сіла. Ян дивився на мене, не відводячи погляду. В нього в голові явно крутилися шестерні. Але я іще не готова розказувати їму все, навіть якщо хочу.

Розказати все це — наче пережити все заново, а я зовсім не хочу цього. Я й так дуже довгий час намагалася все забути. Я більше не хочу повертатися в минуле, в те життя...