64 Глава «Страх»

«Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною...» Слова Яна просто переслідували мене, де б я не була. Навіть поспати не можу нормально останні пару днів.

— Ай, — промовила я, коли відчула, як поранила палець. Я побачила, як виступила кров на пальці.

— Женю, ходи, я допоможу накласти пластир, — сказав дядько Петя.

Я пiшла до нього і сіла на стільчик, а він — навпроти мене. Обробив мені палець і посунув до мене кухоль чаю.

— Випий зі мною трохи чаю перед тим, як підеш додому.

— Але я хотіла іще попрацювати.

— Ні. Ти підеш і відпочинеш, а то ти вже тиждень тут затримуєшся і повертаєшся пізно вночі. Що з тобою відбувається останнім часом? — спитав він, показуючи на мої руки, на яких було багато пластирів за ці дні.

— Я б не хотіла про це говорити, дядьку Петю.

— Точно?

— Ви навряд чи мене зрозумієте...

— А ти спробуй, то побачиш.

Я подивилась на дядька Петю і його сині очі, які були наче океан. Відтоді, як я прийшла, він дуже добре до мене ставився.

Вчив, іноді ми говорили просто так. В нього була дочка, яка жила десь за кордоном і дуже рідко виходила на зв'язок, зазвичай — коли їй були потрібні гроші.

Він із Яном у хороших стосунках і навіть Ваню полюбив.

Я вагалася, чи розповідати про те, що мене турбує, чи ні.

— Ян мені освідчився, а я йому відмовила.

— Ну, так іноді буває. Так а що тебе турбує?

Я подивилася на свої руки, які стисла в замок.

— Я боюся стати залежною від кохання. Я ж і тепер дуже сильно прив'язалася, і чим далі, тим страшніше.

— Чому ти думаєш, що будеш залежною? І як на це впливає саме шлюб?

— Я не вмію любити наполовину. Можливо, у мене це від мами... — тихіше промовила я, потираючи великим пальцем по іншому пальцю. — А шлюб... Це ж ми іще ближчими станемо, ви мене розумієте?

— Так, розумію. Любов стане іще й фізичною, і тебе це лякає.

— Скоріше мене лякає масштаб цього всього. Я полюбила Яна і прив'язуюся до нього з кожним днем, наче з кожним словом сильніше, а Ваня — так це взагалі окрема історія. Я в ньому душі не чаю, постійно думаю, що вони з Яном роблять, де вони, чи ситі, чи в безпеці.
Я помітила за собою, що мені самотньо в моєму домі, хоча раніше, поки я не зустріла їх, дім був моїм безпечним сховком. Мене лякає навіть думка, що вони можуть зникнути з мого життя.

— Ти говорила про це з Яном? — Я похитала головою заперечно. — Женю, якщо чесно, то страх — це нормально, дивніше було б, якби ти не боялася, але важливіше — що ти робиш зі своїм страхом.
Я думаю, те, що ти мені сказала, — не вся твоя історія і не все, що тебе тривожить. — Я відвела очі. — Але страх може заподіяти набагато більше шкоди, ніж ти думаєш. Він може забрати спокій, радість, час, коли б ти могла бути щасливою... — Він витримав паузу.

— І через страх ти можеш закритися і залишитися самотньою просто тому, що одного разу страх став сильнішим за бажання бути щасливою. — Він відпив чаю і продовжив:

— Ти у мене працюєш уже багато часу, і я бачу твоїх хлопців тут постійно, і бачу, що вони тебе дуже люблять, і ти їх теж, ви вже наче сім'я. Ти їм потрібна.
Подумай над тим, що тобі страшніше — вийти заміж чи залишитися без них взагалі.

Останні слова віддалися мені неприємним відчуттям десь усередині. Я відпила чаю, щоб згладити хоч трохи це неприємне відчуття

Дядько Петя простягнув руку і поклав мені на коліно, поплескуючи.

— Женю, ти будеш щасливою, не відмовляй собі в цьому. І розкажи Яну про свої сумніви та занепокоєння.

— Не хочу його засмучувати іще сильніше.

— Але він чоловік і твоя опора. Для чоловіків взагалі дуже важливо, чи його жінка йому довіряє і чи покладається на нього, а не несе все сама на своїх плечах. Це я тобі кажу як чоловік.

— Дядьку Петю, дуже дякую вам за розмову.

— Будь ласка, дочко, — тепло промовив він.

«Дочко»... Виявляється, я нечасто чула це слово за своє життя, і тим паче в такому теплому тоні.

Я допила чай і, попрощавшись, забрала посилку, яку маю передати Зіні.

Я думала над словами, які почула сьогодні від дяді Петі. Він був правий, я не хотіла уявляти життя без Вані і Яна.

Але я ж зовсім не готова до сімейного життя. Взагалі. Я вже пару років живу сама, а тут потрібно буде жити в ролі заміжньої жінки.

А якщо я не справлюся? І чи зможу я довіритися і покластися на Яна? Зможу всім ділитися, я ж настільки звикла на себе покладатися.

Я витягнула телефон і подивилася на дисплей, відкривши вхідні дзвінки. Палець завис, і я натиснула на виклик. Ваня.

— Алло! Привіт, Женю! — почула я радісні нотки в голосі. Посмішка сама з'явилася на обличчі.

— Привіт, Ваню. Як ти?

— Я добре. Прийшов тільки-но додому від Мішки.

— І що ви сьогодні робили з Мішком?

— Гралися на подвір'ї і каталися на великах.

— Ви не поранилися десь?

— Ні, можеш не переживати. А ти що робиш? Ти на роботі іще? Дядько Петя з тобою?

—Як багато запитань, Ванюшо, на яке мені відповісти? — задумливо промовила я. — Я йду вже додому.

— Ти казала вчора, що будеш допізна працювати.

— Так, я так думала, але дядя Петя вигнав мене додому, — посміхаючись, промовила я.

— Чому? — здивувався він.

— Сказав, що я багато працюю і через це не дуже уважна.

— Так мій учитель каже, коли я відволікаюся на щось.

Я посміхнулася.

— Ваню, я скучила за тобою. Хочу тебе обійняти.

— Я можу це організувати прямо сьогодні десь за годину, — почула я голос Яна. Я подивилася на дисплей, потім знову приклала телефон до вуха.

— Привіт, Яне.

— Привіт, кохана. Що скажеш на моє предложення?

— Приїжджайте, тільки одне прохання.

— Яке?
— Захопіть із собою медовик, — посміхаючись, промовила я.

— Щось сталося? — тривогу в його голосі я відчула миттєво.

— Чому ти так вирішив?